вологість:

тиск:

вітер:

Головна » Статті » Маски, ноти і слова

Анатоль ОЛІЙНИК — поет "розстріляного відродження"
В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка відбувся літературний вечір «Вік прожити, відведений нам на землі, так яскраво, як зорі світили», присвячений 110-й річниці поета «розстріляного відродження» Анатоля Олійника. Тепло вітали присутні його сина — москвича, кандидата технічних наук, доцента Російського університету шляхів сполучень Олега Олійника.

Як розповів Олег Анатолійович, його батько народився 9 листопада 1902 року в місті Борзні на Чернігівщині. У роки громадянської війни, коли влада в Україні часто переходила з рук в руки, життя Анатоля Олійника ледь не обірвалось. Червоні, які саме зайняли їхнє містечко, випустили ув’язнених з місцевої в’язниці і тимчасово замкнули на її подвір’ї декількох виловлених бродячих собак. Ватага гімназистів, серед яких був і майбутній поет, пустуючи (а хто не пустував у такі роки!), відбила замок і випустила псів, залишивши напис: «Лєнін дав собакам амністію».

Хтось це побачив і доніс новій владі. Чималу групу гімназистів заарештували і якоїсь ночі повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останніх хат, заарештовані кинулися врозтіч. Конвоїри відкрили вогонь і застрелили декількох гімназистів, а іншим, у їх числі й Анатолю Олійнику, вдалося втекти.
Через п’ять років поет розповість про це.

Їх розстріляли на толоці —
Чубатих двох якихсь братів.
Один лежав на правім боці,
Другий дивитися хотів
На ясне небо. І він бачив,
І сонце грало в скло-очах,
І їхній прапор тут маячив,
Надвоє подраний в ногах.
Ніхто не знав, кого забили.
Байдуже паслась череда,
Лиш вороннє і налетіло,
Травицю вітер лиш гойдав.
І крові тихо напувались
Братів нечесані чуби.
Вгорі ж глум їм цілувались
Два білосніжні голуби.


Навчаючись у Борзнянському педтехнікумі, Анатоль Олійник об’єднує навколо себе творчу молодь, це об’єднання починає випускати літературний альманах.

З 1924 року Анатоль Олійник працює у Конотопі викладачем української мови і літератури у школі № 2 і коректором у місцевій газеті «Селянські вісті». Активно друкується у журналах «Молодняк», «Червоні квіти», іншій періодиці. У школі організує драмгурток і літературний гурток, який випускає рукописний альманах. Часто навідує Харків, де зав’язує дружні стосунки з Володимиром Сосюрою, Павлом Усенком, Теренем Масенком та іншими письменниками.
Несподівано у листопаді 1929 року поет був заарештований по інспірованій тогочасним ДПУ справі Спілки визволення України. І хоч ув’язнення тривало лише 33 дні (очевидячки, план по арештах вже було перевиконано), Анатоль Олійник надалі вже не зміг працювати у Конотопі і друкуватись. Він переїздить у село Андрушівку на Вінниччині. Там у школі організовує драмгурток, який показує вистави у навколишніх селах. Один із його учнів-гуртківців того часу Валентин Речмедін став пізніше відомим письменником.

Закінчивши заочно педінститут, з вересня 1932 р. Анатоль Олійник переїздить вчителювати у Житомир. Але невдовзі в Україні почалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Рятуючись від можливого арешту, поет їде у Москву, там укладає угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР і у грудні 1932 р. їде у Турткуль, тодішню столицю автономної середньоазіатської республіки.

Там працює завідувачем відділу культури у редакції газети «Советская Каракалпакия», викладає у педтехнікумі російську мову і літературу, друкується у тамтешній періодиці. Також бере участь в організації спілки письменників у Каракалпакії і обирається членом правління спілки. З осені 1935 р. працює доцентом Бухарського педінституту.
В кінці весни 1936 р. Анатоль Олійник вирішує все ж таки провести відпустку в Україні, але по дорозі захворює на запалення легенів. Хвороба ускладнилася гнійним плевритом, і поет 24 серпня 1936 р. помер у Жовтневій лікарні Києва. Похований у рідній Борзні.

У творчості Анатоля Олійника переважає пейзажна й інтимна лірика. А програмним, так би мовити, коронним віршем, мабуть, є поезія «Співай, печаль».
 
Співай, співай, моя печаль,
Дитинно-колисково…
А я гостритиму меча,
Сталитиму підкови.
Ще стільки темряви у нас,
Ще непролазні хащі…
Незавойована весна,
І стільки днів пропащих.
Прийшла — і будь.
Твоя це ніч,
Як згадка про кохану.
Бува печаль в сто крат цінніш,
Аніж весілля п’яне.
Співай, печаль…
Далека путь,
І збилися підкови.
В душі у мене — як в степу,
Де трави колискові.
І дивно так: на трави меч!
(Аналіза й синтеза).
Співай, печаль!
…А вітер дме!..
Крило на гостре лезо.


Але вийшло так, що, маючи численні публікації в періодиці, Анатоль Олійник за життя так і не видав жодної книжки. Внаслідок репресій 30-х років і Другої світової війни ім’я його було забуте. «І ось на початку шістдесятих років ми з матір’ю звернулися з проханням допомогти видати збірку Анатоля Олійника до його колишнього товариша Володимира Сосюри. Той обіцяв допомогти. На жаль, смерть Сосюри не дала йому змоги виконати обіцяне. Але його відповідь надихнула мене і я почав працювати над упорядкуванням батькової збірки — у 1971 році нарешті вийшла книжка «Вітрила на­пнуто», — згадує син поета.

Пізніше, уже в наш час, у Москві вийшли його книжки «Амурова декада», «Віват, життя», про життя і творчість Анатоля Олійника розповідається в книжках Станіслава Реп’яха «А завтра — день і ліс» та Анатолія Речмедіна «Чарівний лірик із Борзни». А два роки тому до цих авторів долучився і я — зі своєю книжкою «Знедолений Ікар».
Анатоль Олійник жив у непростий час, але гаряче вірив у майбутнє України.

Хай мороз кріпить і хвища
Б’є у лиця, валить з ніг —
Все ж життя мороз не знищить,
Все ж колись розтане сніг.


Поезії Анатоля Олійника майстерно прочитав заслужений артист України Володимир Банюк, пісню на його слова «Зіронька» композитора Миколи Збарацького, теж присутнім у залі, заспівав Соломон Рудницький. Виступили також поети Олександр Олійник та Микола Малий, а головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач вручив свіже число часопису Олега Олійника з його статтею про батька.

Володимир САПОН
Категорія: Маски, ноти і слова | Додав: Редактор (17.01.2013) | Переглядів: 1535 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
09:56 - А Тетяна з Фрідріхом за Шовкошитного…
10:52 - Шоу-фарс на 2 дії
10:37 - Показушні порохи із-під гвинтів гелікоптера
11:40 - Не смішіть «гаврилівські курчата»!
10:03 - «Герої» з «Алеї слави»
11:19 - Куда попи – туда й ми…
10:27 - Співочий глас фарисейства
11:21 - Вишиванці підкумпольні
12:21 - РУХ. Із партії меморіальної – в модерну!
17:55 - Премудрі карасі
13:16 - Цивілізаційний діалог на базарі
09:54 - Норвезький досвід під бізнес-проекти
11:47 - Підтримка бабі Мані з Лондона
10:15 - Парафіївка і її «Маргарет Тетчер»
10:52 - Безробітних – у ліс…
15:30 - Світовий банк у Центрі зайнятості
13:09 - Чому не беруть безкоштовні лічильники?
16:30 - Без Кобзона, Кіркорова, снікерсів і міндобрив…
12:27 - Ліберальний Податковий Кодекс
12:13 - Буряковий соціалізм Пенсійного фонду
09:10 - ЩО нам треба від пісні?!
11:58 - Цей загадковий любовний магнетизм
11:47 - Виха на кутку Хільківка
09:48 - 2-томна спрага реваншу від Миколи Тимошика
09:11 - Жоржини пам’яті Миколи Нестеренка
13:04 - Святешне слово Кавалера…
12:06 - Бо ці буковки не самі по собі…
09:36 - Інклюзивна освіта. Тренінг у грінченківців
19:21 - Віктор Кошмал із посвятою дружині
11:43 - Приший-пристьобаїсті «12 обручів»
12:57 - Що таке ФК «Динамо»?
20:40 - Капітан-«колорадо»
11:09 - Монолог ЧЕМПІОНА
08:40 - Пас від Баннікова... пляшкою «Гетьмана»
13:48 - Рукопашний бій для педагогів
11:40 - Бій Кличка із «мільярдером»
09:35 - Воїни за шаховим столом
10:04 - Дівчата зорієнтувалися…
20:54 - Містерія життя або Футбол і пиво
20:21 - Рукопашні бої у Чернігові
08:25 - «АМУРна ленініана»
11:41 - Олексій Прохоренко – рішучий і мужній…
10:09 - Резервісти готові до бою
09:32 - День Героїв у Ічні
11:08 - Юристи у шпиталі
10:42 - Євророздоріжжя і бібліотека
09:33 - Змагання санінструкторів
19:29 - Хроніка пікірующого… вінка
10:43 - Хто боїться Наливайченка в Козельці?
12:49 - Обірваний ланц





Мистецька Хвиля












РЕКЛАМА