вологість:

тиск:

вітер:

Головна » Статті » Маски, ноти і слова

Анатоль ОЛІЙНИК — поет "розстріляного відродження"
В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка відбувся літературний вечір «Вік прожити, відведений нам на землі, так яскраво, як зорі світили», присвячений 110-й річниці поета «розстріляного відродження» Анатоля Олійника. Тепло вітали присутні його сина — москвича, кандидата технічних наук, доцента Російського університету шляхів сполучень Олега Олійника.

Як розповів Олег Анатолійович, його батько народився 9 листопада 1902 року в місті Борзні на Чернігівщині. У роки громадянської війни, коли влада в Україні часто переходила з рук в руки, життя Анатоля Олійника ледь не обірвалось. Червоні, які саме зайняли їхнє містечко, випустили ув’язнених з місцевої в’язниці і тимчасово замкнули на її подвір’ї декількох виловлених бродячих собак. Ватага гімназистів, серед яких був і майбутній поет, пустуючи (а хто не пустував у такі роки!), відбила замок і випустила псів, залишивши напис: «Лєнін дав собакам амністію».

Хтось це побачив і доніс новій владі. Чималу групу гімназистів заарештували і якоїсь ночі повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останніх хат, заарештовані кинулися врозтіч. Конвоїри відкрили вогонь і застрелили декількох гімназистів, а іншим, у їх числі й Анатолю Олійнику, вдалося втекти.
Через п’ять років поет розповість про це.

Їх розстріляли на толоці —
Чубатих двох якихсь братів.
Один лежав на правім боці,
Другий дивитися хотів
На ясне небо. І він бачив,
І сонце грало в скло-очах,
І їхній прапор тут маячив,
Надвоє подраний в ногах.
Ніхто не знав, кого забили.
Байдуже паслась череда,
Лиш вороннє і налетіло,
Травицю вітер лиш гойдав.
І крові тихо напувались
Братів нечесані чуби.
Вгорі ж глум їм цілувались
Два білосніжні голуби.


Навчаючись у Борзнянському педтехнікумі, Анатоль Олійник об’єднує навколо себе творчу молодь, це об’єднання починає випускати літературний альманах.

З 1924 року Анатоль Олійник працює у Конотопі викладачем української мови і літератури у школі № 2 і коректором у місцевій газеті «Селянські вісті». Активно друкується у журналах «Молодняк», «Червоні квіти», іншій періодиці. У школі організує драмгурток і літературний гурток, який випускає рукописний альманах. Часто навідує Харків, де зав’язує дружні стосунки з Володимиром Сосюрою, Павлом Усенком, Теренем Масенком та іншими письменниками.
Несподівано у листопаді 1929 року поет був заарештований по інспірованій тогочасним ДПУ справі Спілки визволення України. І хоч ув’язнення тривало лише 33 дні (очевидячки, план по арештах вже було перевиконано), Анатоль Олійник надалі вже не зміг працювати у Конотопі і друкуватись. Він переїздить у село Андрушівку на Вінниччині. Там у школі організовує драмгурток, який показує вистави у навколишніх селах. Один із його учнів-гуртківців того часу Валентин Речмедін став пізніше відомим письменником.

Закінчивши заочно педінститут, з вересня 1932 р. Анатоль Олійник переїздить вчителювати у Житомир. Але невдовзі в Україні почалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Рятуючись від можливого арешту, поет їде у Москву, там укладає угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР і у грудні 1932 р. їде у Турткуль, тодішню столицю автономної середньоазіатської республіки.

Там працює завідувачем відділу культури у редакції газети «Советская Каракалпакия», викладає у педтехнікумі російську мову і літературу, друкується у тамтешній періодиці. Також бере участь в організації спілки письменників у Каракалпакії і обирається членом правління спілки. З осені 1935 р. працює доцентом Бухарського педінституту.
В кінці весни 1936 р. Анатоль Олійник вирішує все ж таки провести відпустку в Україні, але по дорозі захворює на запалення легенів. Хвороба ускладнилася гнійним плевритом, і поет 24 серпня 1936 р. помер у Жовтневій лікарні Києва. Похований у рідній Борзні.

У творчості Анатоля Олійника переважає пейзажна й інтимна лірика. А програмним, так би мовити, коронним віршем, мабуть, є поезія «Співай, печаль».
 
Співай, співай, моя печаль,
Дитинно-колисково…
А я гостритиму меча,
Сталитиму підкови.
Ще стільки темряви у нас,
Ще непролазні хащі…
Незавойована весна,
І стільки днів пропащих.
Прийшла — і будь.
Твоя це ніч,
Як згадка про кохану.
Бува печаль в сто крат цінніш,
Аніж весілля п’яне.
Співай, печаль…
Далека путь,
І збилися підкови.
В душі у мене — як в степу,
Де трави колискові.
І дивно так: на трави меч!
(Аналіза й синтеза).
Співай, печаль!
…А вітер дме!..
Крило на гостре лезо.


Але вийшло так, що, маючи численні публікації в періодиці, Анатоль Олійник за життя так і не видав жодної книжки. Внаслідок репресій 30-х років і Другої світової війни ім’я його було забуте. «І ось на початку шістдесятих років ми з матір’ю звернулися з проханням допомогти видати збірку Анатоля Олійника до його колишнього товариша Володимира Сосюри. Той обіцяв допомогти. На жаль, смерть Сосюри не дала йому змоги виконати обіцяне. Але його відповідь надихнула мене і я почав працювати над упорядкуванням батькової збірки — у 1971 році нарешті вийшла книжка «Вітрила на­пнуто», — згадує син поета.

Пізніше, уже в наш час, у Москві вийшли його книжки «Амурова декада», «Віват, життя», про життя і творчість Анатоля Олійника розповідається в книжках Станіслава Реп’яха «А завтра — день і ліс» та Анатолія Речмедіна «Чарівний лірик із Борзни». А два роки тому до цих авторів долучився і я — зі своєю книжкою «Знедолений Ікар».
Анатоль Олійник жив у непростий час, але гаряче вірив у майбутнє України.

Хай мороз кріпить і хвища
Б’є у лиця, валить з ніг —
Все ж життя мороз не знищить,
Все ж колись розтане сніг.


Поезії Анатоля Олійника майстерно прочитав заслужений артист України Володимир Банюк, пісню на його слова «Зіронька» композитора Миколи Збарацького, теж присутнім у залі, заспівав Соломон Рудницький. Виступили також поети Олександр Олійник та Микола Малий, а головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач вручив свіже число часопису Олега Олійника з його статтею про батька.

Володимир САПОН
Категорія: Маски, ноти і слова | Додав: Редактор (17.01.2013) | Переглядів: 1564 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
09:19 - Хороша страна Болгария, а росія лучче всєх…
08:51 - Поки Ляшко на голубих морях…
09:22 - На побачення із виродком
08:09 - Словесна маска обивателю
21:17 - Про візовий режим з Росією
11:18 - Якби не тисяча книжок…
10:25 - Недільний дід
10:09 - Про Україну… без України
10:06 - Сарафанно-кокошні гвалтування
08:33 - До питання про «свободную Россію»
11:16 - Утримати село «за яйця»
20:15 - Нова «політика» реанімації села
08:42 - «Недірявий» бізнес сім’ї Дирявків
13:14 - Цементний гамбіт
19:44 - Колівешка б замість мера в місто Лева…
12:48 - Господар із Буянки
12:06 - ЛОБОТОМІЯ
11:54 - Земельне «ЯКУБинство»
17:57 - Продавати чи ні ЗЕМЛЮ?
11:06 - Чорноземні думки у День журналіста
09:37 - Чашка-термос для Ульяненка
09:55 - Турецьке ТБ. «Голос країни» і… Соловйова…
09:16 - Помісна Церква і московські блок-пости
08:04 - Через сніги
21:23 - Вічне
20:59 - Дівчина із путнього двора
20:55 - Після інтерв'ю Драча Гордону
10:07 - Чому горбик, а не надгробок?
08:11 - Чиста печаль моя…
18:59 - Штири з їдного села…
19:53 - Марадона заробляє самовари
11:19 - «Маладци» Шевченка і Суркіса
10:35 - Наш Тремба найкращий!
11:02 - Чернігівці із кубком Coca-Cola
12:57 - Що таке ФК «Динамо»?
20:40 - Капітан-«колорадо»
11:09 - Монолог ЧЕМПІОНА
08:40 - Пас від Баннікова... пляшкою «Гетьмана»
13:48 - Рукопашний бій для педагогів
11:40 - Бій Кличка із «мільярдером»
09:24 - Рання щука і пізній хруст колін
07:33 - Дорожні замальовки
08:04 - Головою на північ…
21:24 - … І всє пашлі сваєй дарогай!
20:08 - Десь під Києвом
09:24 - Книжка зі світлинами – генсеку НАТО
08:37 - Народжені в один день
08:03 - Сільські хроніки
10:43 - Ленін пішов «у діло»
09:18 - «Страсті» по НЄТХЕРЛЄНДС





Мистецька Хвиля












РЕКЛАМА