Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Червень » 23 » Щасниця
18:10
Щасниця
Щасниця – як масниця: сім день на рік.
(Почуте)

У неділю, заледве благословляється на світ, Марта Дундій прибирається до Божого храму. Від їхнього висілка церква прямісінько кілометра з півтора, в самому серці Грибови. Для молодих хіба то даль? Рукою подати: навпрошечки полем, потім через пастівник, а там брусом-кладочкою перемайнув аршинний Жирак, та під горбочок у сільську вуличку – за мить видко церковну браму. Років з п’ятнадцять тому баба Марта цей путівець не долала, а переступала розгонистою ступою. Одним махом через плече перекидала, як торбинку з пір’ям: на хатньому порозі тільки-но перший закличний дзвін чула, коли ж до бабинця заходила – густим одлунням ще викочувався той клич по грибівських закутнях, а дзвонар, перед богослужінням зробивши свою справу, тільки-но брався пробувати підошвами на витривалість вичовгані до пів дошки скрипливі та буркотливі сходи з переповненого святочним відголоском дзвіничного горища на грішну землю…

Аж от роками наміряний шлях став для баби Марти підступно видовжуватися на тяжкі кілометри та довгі години. Відколи поховала чоловіка, свого Федонька, колодами взялися ноги і вже кожну вибоїну, кожну грудомаху на польовій стежині, а не те що вутлу хистку складчину через річку чи крутий стрімчак до сільської вулиці, треба брати приступом, від якого щоразу серце заходиться. Та й на очі підупала: часто-густо за два кроки білий світ огорта каламутна драглиста поволока – сновигає наче в тумані, мимоволі простягаючи руки та промацуючи шлях пучками. Відтоді за обійстя вибирається неодмінно з палицею, а на носа чіпляє окуляри з такими товстими лінзами, як у доброго бінокля. Дорога до храму тепер вигиналася для неї замашним закрентом – на шлях, через бетонний міст, а там півсела центральною вулицею. Колись, за хазяйновитого голови колгоспу, дбайливо заасфальтованою, а нині змервленою тракторами й вантажівками, дощем і снігом, розбитою та занехаяною, облямованою осиротілими, окраденими дворищами, бо не розжилися дядьки новими господарем, зате збайдужіли до всього, цупкою, як дратва, корою єство своє затягнули – немов безвольні приймаки на чужій пуповизні.

Отож, зважаючи на предовгий шлях, Марта Дундій починає свій збір з досвітками. Щоб скинути з очей рештки нічного забуття, виходить на ґанок і дивиться, як провісники сходу з-поза Ґурської гори вимощують сталевим мевом доріжку Жирака, як небавом грибівські осокори спалахують рожевими копами, як вияснює благодаттю спершу багряна, а потім золота корона, щоб нарешті явити світові сонячну корону. Акурат там, де сільських цвинтар, де знайшов спочинок її при житті вічно непосидющий Федонько. І бабі Марті здається, що то його страдницька душа посилає їй ранковий серпанок. «Не зумів я за свого земного життя вдягти тебе, Мартуню, у сріблом та златом гаптовані шати, то вдягну тепер у сонячне вбрання – за все, що пережила зо мною, що переболіла та перестраждала за мене. Розгладжу твої згорьовані зморшки на білому личкові, геть змахну з осяйних очей гірку студену поволоку, щоб бачила ти мене здалека, навіть за вічним пругом. Не тюрмами та каторжними льодовиковими шахтами навіки покатованого, а молодим, безрозсудливо залюбленим у тебе – як в часи нашого лицяння та сватання».

Любив дівчину півтора року,
Заки не взнали вороги збоку.


… На польовому обніжкові застає бабу Марту перший дзвін. Чи то від його удару, чи від ходи раптом замлоїло серце. Вклякла, впершись на палицю, посеред ниви, яка була колись колгоспним садом, потім довго німувала перелогом, а теперки тут загосподарив пришлий орендар, стягнувши під свій хап заледве не пів району. Чужі дядьки засівають, чужі й пожинають. А село на пісних крихтах податків – як грушка у попелі. «Боже-Боже, якби ж таку земельку колись та на наші руки!.. Та з собою, туди, на крайсвіття, де під колимськими мохами тільки льоди вічні, – медом би й молоком між пальці потекла!» Від тої думки у бабиних грудях наче птаха затріпотіла, сколотивши дих. «Заступи і помилуй», – зітхнула так, ніби хотіли видихнути всю свою відвічну досаду, і рушила далі. На дзвіниці знову розкотисто бемкнуло, а потім розтеклося переливами, і несподівано здалося бабі Марті, що то її настирно гукають. Празниковим кличем гіркої молодості – великодні передзвони: з марення сеї ночі, з далекої далечі сорок четвертого року.

***
– Фамилия!
– Дундій.
– Имя,отчество!
-- Марта Данилівна.

У закутні хати чиїсь недобрі очі. Рисячі.
– Яка ж ти Данилівна? Данило – твій свекор, а батько в тебе все життя Леонтієм був. Гич, баламутить тут…

Брязнула зброя. Хтось і з непроханих нічних гостей встав, хруснули ноги, і світло лампи кинуло його тінь на стелю, роздувши голову та припасувавши на спину велетенського горба. Котресь із дітей, напевне, старшеньке Валя, Віліна, побачивши це страхопудало, перелякано скрикнуло і зайшлося плачем. За вікном сірів світанок, по церквах співали «Христос воскресе із мертвих», у хаті п’янко пахло паскою, і те пахілля, хронічний недосип та ще дитячий плач, либонь, найбільше дошкуляли старшому групи енкаведистів, який, схилившись над столом, ближче до лампи, доти вів записи, а тепер нервово крутив олівця.

– Да какая разница – Леонтьевна, Даниловна! – гидливо гримнув так, що дитина настрахано обірвала плач. – Хочет – пускай будет Даниловной… Год рождения? – Двадцять перший.
– А твой, мать? – блимнув у куток під божницю, де, пригорнувши онучат, скам’яніла в сивій стумі мати Василина Григорівна.
– Їй шістдесят три, – сказав хтось поштиво з протилежного закутня.
– Ладно, – старший, по-діловому ляснувши долонею портупею, підвівся. – Собирайтесь. И ты, мать, тоже, – кинув до старої. – Детей с собой. Из вещей – самое необходимое. Да, прихватите эти булки – дорога дальняя, кормить не будем, не на курорт.

– Боже ж ти мій, за який гріх?! – заголосила стара. – А діточок? Діточок куди ж на погибель? Та вони ж, невинні, – як мак дрібні! Дозвольте на родину полишити!
– Грех ваш, мать, общеизвестный, – старший, порипуючи яловими чобітьми, пройшовся по кімнаті, нащось заглянув за божницю. – Спасибо скажите зятьку вашему, мужу ее, Федоньке-бендеровцу. И нас благодарите, что не прихлопнули его как бешеную собаку. Что срок мотает где-то на Колыме. На наших харчах, – і вилаявся брудно. – Неньки-Украины захотели? Сделаем вам неньку – на Северном полюсе будете свои булки-паски выращивать!..

І вже коло порога:
– Детей – с собой! А не хотите – советская влась воспитает…

Не знала Марта Дундій, що другого дня, на Великдень, у своєму кабінеті начальник відділу УНКВС по Тернопільській області підполковник Матвєєв готував для прокурорської візи рішення про долю «семьи активного бандита-повстанца Дондий Федоньку Ивановича». Гортав «учетное дело», де, крім письмових висновків начальника місцевого райвідділу НКВС, красувалися покази на Федора двох свідків-односельців: «…принимал активное участие в убивствах и ограблениях мирних граждан, лояльно настроенных Советской власти…» Читав і морщився з тупості своїх підлеглих: свідків двоє, а пишуть одне і те ж, як під диктовку. І хоч би якийсь плюгавенький фактик… Але розсусолювать ніколи – ніхто в ту секретну папку повік не встромить ока, а начальство тисне. І вже готове рішення для прокурорської карлючки: «На основании приказания Народного Комиссара Внутренних дел СССР, Генерального Комиссара Государственной Безопасности тов. Берия от 32 марта 1944 г. за № 7129 вышеперечисленных членов семьи активного бандита Дондий – выслать в Восточные области СССР. Имущество конфисковать».

В Ланівцях їх звезли в підвал обшарпаного особняка, де колись мешкали євреї. Нещасні «новосели» з гірким дотепом одразу ж нарекли його «гетом». Звозили вночі зо всіх усюд району – старих, малих, недужих. Набилося їх у підвалі – як оселедців у бочці. Наглядачі вже й ліку їм стратили, плуталися в іменах, звідки хто. Знали достеменно лише одне: всі привезені – «пособники», отже, вороги, з якими розмова коротка…

Крізь заґратовані щілини до бранців долітав Великодній передзвін, було видно трохи храму, одразу за дорогою, кількоро намощених соломою і застелених ряднами підвід… Часом там промайне хтось святково вбраний… чийсь кошик у руці, з білим спалахом рушника… Близьке празникове сусідство множило в казематі такий нестерпучий відчай – заголосив люд у сто голосів, як за стома покійниками заквилив. Те голосіння шматувало сталеву загату і рвалося у великодній світ, здіймалося суховієм до церковної маківки, до воскреслого Христа, до святкових прочан, заглушаючи вітальний передзвін. І люд з пасхальними дарами в кошиках враз шуснув у себе, в тісну гнітючу мушлю: згубив плечі, посмутнів поглядами, ізсірів лицями… Бачили арештанти, як сходами з храмового пагорба спускався старенький дяк з двома великими кошиками, вщерть наповненими свяченим. Ось перейшов дорогу, підійшов до їхнього «гета». Чули, як благав передати «рабам Божим» святочне привітання з Паскою. І як у відповідь хтось із матами загородив старому кулацюгою. Дяк упав, кошики перекинулися, похилою брущаткою під лемент і зойки людей покотилися паски і криваво червоні крашанки… А з церковного пагорба, з височини розп’яття на це біснування зорив Той, хто муками своїми запраг очистити від зла всі без винятку людські душі. Зорив і заливався палючими восковими сльозами.
– Хоч дітей випустіть пробігтися, іроди! – молили з темниці.

Коло щілини вікна Марта пригорнула дворічну Віліну:
– Як виведуть надвір, доню, – ти ніжками, ніжками, через дорогу он до тієї підводи. Сховайся в соломі і сиди тихенько, навіть коли поїдеш. Не бійся, то добрі люди. Вони тебе знайдуть, а скажеш, що загубилася, розкажеш, з якого села і попросишся туди до баби. Затямила?
Дівчинка мовчки кивнула головою.

Гримнув засув, на порозі вартовий:
– Давай дітваків на вигулку…
Перехрестила, поцілувала. Ані сльозини в очах, щоб не сколошкати, тільки всміхнулася:
– Мама скоро прийде…

Бачила, як доня горошиною відкотилася від гурту, мишкою сховалася за возом, а потім наче бавлячись зіп’ялася на колесо, перехилилася і пірнула під рядно у солому. Доля таки привела маленьку метиковану втікачку до добрих людей. Ті, виявивши найду, відвезли її до рідної баби. У рейвахові «гето» пропажу не помітили.

А з піврічною Надійкою щаслива доля розлучила на пересильному пункті у Збаражі. Табір стояв за кількаметровою мурованою стіною, битком набитий нещасними. Вдень звідусіль під той мур з’їжджалися і сходилися родичі, вигукуючи прізвища бранців та перекидаючи в табір клуночки з продуктами. Охорона не вельми пантрувала. Цим і скористалася Марта: коли котрогось дня почула за стіною голос рідні і звідти просто в її руки перелетів пакунок, зреагувала блискавкою. Прошепотіла «ловіть!» – так, щоб її почули за стіною, підхопила сповиток з немовлям й одним махом переметнула через загорожу. Дякуючи Богу, в обійми родичам.
І знову у пекельному велелюдді пересилок ніхто з конвоїрів не завважив крихітної пропажі. Либонь, списали на смерть, бо скільки тих смертей на її, Мартиних, очах косило людей голодом, спрагою і хворобами за довгий місяць перильних одіссей у нескінченному ешелоні вагонів-«скотовозок» – з України невідь-куди, аж в Удмуртію… На лісоповал.

Ой ліси удмуртські, палючим холодом повиті, людським горем залиті, вкраїнським тілом підбиті. З рипучим стогоном від каторжанських сокир і пил падали, розсікаючи, морозяну сльоту, віковічні сосни і модрини. І тихо падали трупом люди, зволочуючи собою каторжні норми виробітку. Земляк, дядько в літах, взяв її до себе в учениці: «Будемо триматися разом, Мартуню». Похоронно цюкали сокири, стогнали дерева, у кволих хмарках пари, що повивали крижані одежі бранців, пружавіла, вбивалася в силу, наростала пісня:

Ми молодії хлопці сільськії,
Ми не боїмося нічого –
Ані сльоти, ані роботи,
Ані морозу тяжкого.


Гуртовий спів дивом зігрівав їх, як ласкава хатня черінь, у теплій хвилі рідної пісні руки ставали слухняними, навіть забувався голод, навіть отой каторжний ліс начебто вилюднював, огортав чимось схожим на затишок.
Дуже скоро вона втягнулася в роботу, бо й дома не ховалася від праці. Удвох з напарником навіть «стахановцями» стали. У бараках – ніч вижене, ніч прижене – колодами вимерзлі до кістки чи змоклі до рубця падали на нари, у напівмарення здираючи з себе зашкарублі лахи. Якось на світанку стала будити товариша по неволі – зимний: вночі вирвалась його душенька зі скутого морозом тіла, в Україну полинула…

Бо від роботи піт залляє очі,
А дощик тіло обмиє,
Вітер обсушить, мороз не рушить –
Тим наше тіло свіжіє.


Легко було вистудити, випалити, виморити всяке почуття у тому каторжанському льодовому тартарі – навіть людську подобу стерти. Але як убити материнську відданість? Щоночі у барак, у її свинцеві марення приходили донечки. Протягували рученята, щось лепетали весело, і від того вона скидалася на нарах, як риба в задусі. З пропащої годиноньки, з непролазної тайги думками ширяла в рідне волинське село, горлицею падала на повітку хати, яка дала родимий притулок її діточкам, пригортала крильми їхні теплі зі сну тільця, пестила голівки, що пахли зіллям… «Доні мої, донечки… Мучениці, сироти за живих батьків…» І раптом згадалася та обіцянка, якою виряджала з підвалу «гета» на волю Віліну:
– Мама скоро прийде…

Цвяшком у голові засіла відтепер ця фраза, пекла пеком, нила і нила спокусою, замірами, а там і затятим планом… Працьовита Марта тоді вже була в пошані у табірного начальства, її перевели на «козирну» роботу – у «прожарку». Довірили відповідальний фронт боротьби з «вредоносными насекомами», а простіше – з каторжанською вошвою. Тут у «банний день» мала змогу не лише перекинутися кількома словами з табірними братами, а й відчути хто чим дише. Так поволі визрівала неминуча втеча, гуртуючи навколо себе одчайдух. Підібралося їх, крім неї, п’ятеро – всі земляки-волиняни. В умовлений день витягла з «прожарки» їхній одяг, через табірний частокіл перекинула, а хлопці тим часом з бані, її за руки – та через загорожу, а далі за свій одяг – і бери, тайго, шукай тайго…

В крижаному озерці, по шию у воді перечікували облаву. Хлопці героїчно підтримували її на поверхні, бо ж не вміла плавати. Коли більш-менш утихомирилося, дісталися вузькоколійки – слава Богу, якимось дивом у таборі зуміли розжитися картою. Добралися до Іжевська, а там уже мусили рятуватися хто як – група впадала у вічі. Два тижні в тамбурах, на товарняках та під товарняками пробивалася додому. До дітей. Ховалася, мов тать, по чужих стодолах та горищах, у добрих людей, які ділилися теплом і окрайцем…
Дісталася. Сама у це не повіривши. Але не встигла і роздивитися своїх янголят – схопили із засідки.

… Вели до Ланівців пішим конвоєм. В селі Карначівка спинилися перепочити. Дядько з рушницею примостився навпроти, дивиться спідлоба, рве з газети акуратний клаптик, заломлює у коновочку, гонорово стеле цівочку дрібнонько кришеним самосадом. Наче вдома на колоді.
– Дядьку, за що мене взяли? У мене ж діти… Я ж до дітей рвалася.

А він крутить цигарку. Не крутить – жили сукає. Розминає натужно, як пустоколос, запалює. В сизій тютюновій хвилі конаючою жариною блимнуло око:
– За що, питаєш? За п’ятдесятку.
З рота мов з коминка клубочиться густий дим – їй в очі, виїдаючи сльозу.
– Доставлю тебе куди слід – п’ятдесят рублів получу.

За організовану групову втечу з місця «добровільного» відселення вироком «Особого Совещания при Наркоме внутренних дел СССР» Марта Дундій отримала «п’ятирічку таборів». І що ж? Після того втікала іще 4 рази! Всі чотири добиралася на батьківщину, один раз навіть з немічною матір’ю. І відчувала себе щасницею, бодай на годину пригортаючи дітей. Місцеві та прикомандировані доблесні «гончі» влаштовували на неї вже традиційні лови із засідками, в’язали, били і спроваджували назад. Утім часи були таки інші: на шостій частині планети, на вселенському шабаші «відьмоловства» пробивалися літоростки людяності.

Коли після десятилітнього аддя колимських шахт Федонькові визначили місцем примусового поселення посьолок Хасин під Магаданом, вона вже була вільною. Працювала в Казахстані на золотих копальнях. У листі чоловік писав, що за сумлінну працю і цементацію легенів висилку йому урізали на цілий рік і пропонував їй самій вирішити: чекати його «вольної» разом чи їхати до дітей.

До донечок вона, звісно ж, поїхала. І не потайки – у законну відпустку. Але чоловіка з його підірваним здоров’ям треба було конче підтримати, огорнути жіночою турботою, власне, підгодувати після тюремної баланди. І знову дорога в колимську безвість, тепер уже справді добровільна, бодай її не знати… З собою везе до серцевої млості щемкий спогад про прощальні дитячі поцілунки. Та ще… десяток дбайливо утеплених картоплин з батьківського городу.

З тих волинських бульб проросте для Федора і Марти несподіванка, що круто змінить їхню долю.
У Хасині їм віддали будиночок-пустку, що самотою тулився до тайги і нагадував старезного діда, який укляк, щоб уже не рушити. Під кімнатним настилом – вічна мерзлота, навіть улітку. Марта влаштувалася в місцеву артіль, яку там називали «гарбазою». Поралася коло свиней, а коли через десять зимових місяців нарешті благословилося на довгождане літо, вони удвох з Федоньком узялися впорядковувати найближчі сопки. Видовбували наче з каменю пеньки, виривали і виволікували метрові коріння, виполювали травицю і мох, рівняли ґрунтець: творили власний город. Місцеві тицяли пальцями, кидали глузливі репліки, піднімали на сміх. А Дундії затято набивали криваві мозолі. У хатині, у теплі давно проростала картопля, вже й пагонами бралася сплітатися… Кожне проросле вічко Марта обережненько відділила: висадків вистачило на добрячий шмат городу.

Врожай перевершив усі сподівання: що не корч – то три-чотири картоплини завбільшки з добрий кулак. Увесь Хасин збігався дивитися на чудасію. Місцеві впадали у стан, близький до трансу: у «хахлов», мовляв, «живая картоха уродила!!!» «Живая», бо доти більшість тутешніх бачила її лише замороженою – в контейнерах «з материка». Поселенці – вихідці з України – заповзялися й собі на сопках городи розробляти. Насіннєвий матеріал, ясна річ, брали у Дундіїв. Через кілька років «живу» картоплю в Хасині не вирощували хіба що «коренные»: непросипущі п’яндиги і лайдаки.

А на Мартиному городі вже красувалося нове диво – капуста. Та така головата – мов добрий казан. До хатини Федонько припасував справжню теплицю – з паровим обігрівом: тепер смакували свої помідори й огірки. Вітаміни стали порятунком для дитини: вже й тут знайшлася донечка, Любов’ю назвали. А до городництва й овочівництва додала непосидюща родина ще й власну ферму.

Почалося зі свиней: на «гарбазі» Марті як своїй працівниці виписали пару вибракуваних поросяток. З того й почалася домашня свиноферма. А з купленої у сусідки телички – своє стадо корів. Були роки коли Дундії вирощували до півсотні свиней, доглядали п’ятеро голів худоби.

На свіжі овочі, на молоко, сир та сало-м’ясо покупців було хоч одбавляй. Мало хто й знав, у яку добровільну каторгу впрягли себе Федонько та Марта: з будівництвом хліва, з клопотами про корми, вугілля для опалення, всенощне чатування коло грубки довгими, як собача пісня, зимами. І все ж у позаробочий час. Хтось завидюще рахував їхні не зароблені – намучені рублі: куди, мовляв, їм стільки?.. А гроші йщли в Україну – родині. Дівчатка повиростали, одна закінчила школу, друга – інститут , вже й повіддавалися; треба було мостити свій осідок, приростати господаркою, ростити вже їхніх дітей – онучат, себто…

Не всім про це поясниш, та й не кожен збагнути здатен. За лютим серцем, чорною душею, завидющим оком чи скаламученим умом. Було й таке. Що судили Дундіїв – як новоявлених «кулаков-мироедов». І навіть присудили вислати з Хасина до дідька на кулички, в забутий Богом і людьми посьолок Кльопка. Звісно ж, із «конфискацией». І вже перебиралися туди з благенькими хатніми пожитками, але справа дійшла до обласної прокуратури а там хтось не баз царя у голові її оскаржив. На той сам портрет Марти Дундій красувався на дошці пошани «гарбази», та й про її успіхи у картоплярстві краєм ширилася слава – навіть до Москви, до Всесоюзної виставки досягнень докотилася. Одним словом, повернули Дундіїв у Хасин. І конфіскат віддали.

***
Сорок чотири роки провела баба Марта – Марта Леонтівна Дундій – «на нашій – не своїй землі»: по несходимих мерзлотах та непролазних тайгах. І нині вважає себе щасницею. Щаслива, що повернулася в Україну, що діждалася її волі, що має великий і добрий рід – уже й праправнуків няньчить.

І пори сніг чи дощ долає недільну дорогу до сільського храму, який за 250 літ всякого пережив. Стає ближче до криласу – дуже любить, як співає їхній церковний хор. І ревно молиться.
За спокій душ спочилої рідні, неодмінно згадуючи матір, чиї останки навіки скували чужинецькі льоди, та свого Федора-Федонька, який щоранку лагідно вітає її сонячним пругом з одвічної високості. За здоров’я і довголіття доньок, онуків, правнуків, і праправнуків.
За неньку-Україну і славних Воїв її, що боронять край наш від лютого супостата. І за владу – щоби нашим правителям настарчило ума і сили не завести народ на терни та перелоги, на мочарі та болота, на чужі намови та на наше безголов’я… Щоб ніхто на край наш святий липких пальців не накладав.

Валерій Ясиновський, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Категорія: Ексклюзив | Переглядів: 1035 | Додав: Редактор | Рейтинг: 5.0/2
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вступ до 5-ої симфонії Бетховена в… свинарнику
Книжка із людьми, а не ловко зліпленими масками
«Над Збручем зірка падала…» (До річниці «Золотого вересня»)
Захована правда про українське село. Її відкриває професор, журналіст, письменник Микола Тимошик
Андрій Багмет і його «націоналістичний словник» синонімів
Надурена Галя і триколінна Маруся з розпряженими кіньми…
Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках
Як ми «рахували» гроші Майкла Дугласа
Ганнуся вже розбризкала олію або Політ над гніздом… Ляща
Як я крав кавуни
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля










РЕКЛАМА