Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Квітень » 17 » Про Віру. У предивне Свято
09:29
Про Віру. У предивне Свято
Катерина Лініченко-Іриска: «Панове, поясніть мені, будь ласка, -- а що це таке «Бог». Витвір людського розуму? А що за поняття таке -- віра? Я нічого не беру до віри. З цим народилася... І з цим і помру». На таке запитання годилося б відповісти гучними криками про не-існування бога та про марноту всякої віри. Або навпаки, про живлющу й цілющу силу віри. Але врешті виходить так, що будь-яка позиція виявляється екстремальною, а значить конфліктною, а значить, досвідчена людина, обережненько так ступаючи меж крапельками, каже: Я НЕ ЗНАЮ.
Я ще хитріший.
Я не знаю навіть до пуття, чи справді я не знаю.


Але поговорити хочеться.
Можна було б і помовчати, та день сьогодні такий, що робити нічого не годиться (люблю своїх односельців і не хочу їх ображати); крім того, коли ж іще говорити про божественне, як не в це предивне свято, до того ж ще й питання такі провокативні п. Катерина ставить.

Отже, про віру.
Поняття це не таке вже й премудре, просто попи затягали його так, що не кожен і впізнає. Наприклад, чи розрізняєте ви такі словосполучення: «християнська релігія» і «християнська віра»? Або просто слова: «християнин» і «віруючий»? Я от не розрізняю. За мовною логікою – дуже далекі речі, а за повсюдним уживанням – синоніми. Як ніби фізкультура і спорт. Тут потрібні розумові зусилля. Проте якщо не вдаватись до «хитрої мови», то не так воно й складно.

Віра – це такий собачий стан свідомості.
Ніби я щось знаю, але не можу розказати, не можу пояснити навіть сам собі. Ну, з собою домовитися то нескладно, і ось уже я в повній злагоді з собою, і тепер я дію так, ніби то чисте ЗНАННЯ. Я можу, скажімо, самовіддано й страшно гавкати, а як дійде до діла, то й порву. Але якщо той, на кого я гавкав, разів зо два нагодує мене, то я вже нізащо на нього не гавкну, а охоче лизну йому руку. І я віритиму, відчуватиму нічим не затьмарену певність, що це людина хороша.

А що я насправді ЗНАЮ про цю людину?
І взагалі, що я НАСПРАВДІ ЗНАЮ?

В якійсь дуже розумній французькій книжці я колись давно прочитав, що 1+1=2 і 2+2=4 – зовсім не очевидні речі. Не кажучи вже про паралельні прямі, які так і не знати, чи то десь перетинаються, чи ні. Сумніви, мов хробаки, заходилися точити мою душу. Дійшло до того, що я засумнівався, що у діда Якова, нашого сусіди, справді немає одної ноги. А раптом він її підігнув і прив’язав, як ото в кіні роблять? А вже що я ніяк не міг пригадати, лівої чи правої ноги йому бракує, то це зовсім розхитало мою віру в силу знань.

Але навіть розхитаної тої віри ще вистачило, щоб я послухав, і учивсь, і вивчився… А потім минуло ще років із 50, перш ніж до мене дійшло, що ніяке знання не є повним, хоч би як багато разів підтверджувалось. Воно як границя в математиці: скільки на наближуйся, а до неї, границі, ще незліченна кількість кроків. Правда, вони дедалі коротші, отже можна плюнути на ту дедалі меншу різницю, вважати нашу віру знанням і відповідно діяти.

Комусь треба дуже близько підійти до заповітної границі, а комусь досить зробити один крок у її напрямку – і вже, дивись, гавкає. Насправді ж усі ці стани свідомості не є ЗНАННЯМ, а є ВІРОЮ з різним ступенем наближення до Істини. Тобто: ЗНАННЯ – це і є Істина, а нею не володіє ніхто, і так само як і Істина, слово Знання вживається людьми в значенні Границі, до якої вабить нас наша людська природа і якої ми ніколи не дістанемось. Нам дано якщо й знати, то тільки приблизно або з імовірністю грубої помилки, а отже мусимо жити й діяти на підставі нашої Віри, а не Знання. Для самовтіхи Віру, особливу ту, що твердіша, можна іменувати Знанням.

І як після цього жити?
Та нічого страшного, можна.
Не слід тільки забувати, що Істина = Знання – то є недосяжне, люди люблять називати його богом або наділяти ним видуману фантастичну істоту – Бога. Існування чи не-існування бога – така сама недосяжна істина, як і він сам, тому я не бачу особливої різниці між тими, хто твердо не вірить у бога (от як я і небагато українців), і тими, хто твердо в нього вірить (от як іще менше українців). Величезна більшість людей перебуває посередині, в зародковому стані релігійної свідомості, а тому вірить ситуативно. Наприклад, вірить тим, котрі ондо роздають пакунки з гречкою, й не кусає їх. Або тим, хто залякує страшним судом і карою господнею.

Як же тут не повіриш?

Василь Триліс

Категорія: Ексклюзив | Переглядів: 258 | Додав: Редактор | Рейтинг: 1.0/1
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля












РЕКЛАМА