Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Серпень » 1 » Музики минулого століття
07:35
Музики минулого століття
Каришків ХХ-го століття неможливо уявити без духового оркестру, правильніше – без духових музик. Бо насправді в селі у 1950-1980-х роках завжди діяло два-три колективи музикантів, котрі доповнювали один одного. І всі вони були затребувані. Весілля, проводи в армію, демонстрації, паради, дні виборів, свята першого дзвоника, шкільні вечори, танці у клубі, щоденні фіззарядки перед уроками в школі, зрештою – і від цього нікуди не дінешся – похорони… Без «духовиків» не обходилися ніде. Ділові блокноти оркестрових керманичів були помережені численними записами на півроку вперед. І це – без перебільшення! Своє село було чималим, та ще й до сусідніх запрошували каришківських музикантів навперебій.

У селі й донині живе переповідка, як до одного з організаторів оркестру приїхав чоловік зі Степанок годити на весілля, що мало відбутися місяців за три-чотири… Набиваючи ціну, музикант, не позбавлений почуття гумору, спочатку перепитав прибульця про дату весілля, а тоді зробив дотепний фінт: «Даруйте, але на 10 травня не можемо пообіцяти, будемо грати на похороні…». Розчарований замовник, не второпавши жарту, був зело розчарованим. А коли вже підходив до хвіртки, господар покликав його й зізнався: обумовлена дата насправді вільна… для тих, хто цінує гумор.

Каришківські музиканти були жартівниками – ще тими...

Селу заграють на перепочинок –
Злітає вальс, як паперовий змій
Мефодій Гоцуляк, Ілько Починок,
ще п’ятеро, а з ними – тато мій.
Оркестр григорівський, фронтовий.
Я музику люблю від них, відтоді,
Зачую марш – здригнуся: сам не свій…

Ці поетичні рядки належать перу відомого українського письменника Михайла Каменюка. Його батько був музикантом-духовиком і жив у Григорівці Могилів-Подільського району. Михайло Федосійович годинами може переповідати про батькове ремесло, про популярність його оркестру навіть за Дністром, у Молдові, про глибоку ностальгію за маршем, вальсом чи полькою, де басує бас, соло веде труба, а полірує оркестровку «ніжний» кларнет.

Десь у Прикарпатті чи на Лемківщині були популярні скрипка і цимбали, що складають основу троїстих музик, десь поближче до Росії – гармошка і балалайка… А в нас, на Поділлі, – духові оркестри! Народившись на початку ХХ-го століття в армійських підрозділах, де потрібна була заклична, мелодійна сила, вони потім стрімко перебралися в народний побут. Один ентузіаст, відслуживши строкову службу в музвзводі, зорганізував у своєму селі оркестр, другий і – пішло-поїхало. У Левківцях Погребищенського району народний духовий оркестр має, наприклад, більш ніж столітню історію – його витоки сягають 1910 року.

Точну дату появи першого духового оркестру в Каришкові вже не згадає ніхто. Але найбільше людям запам’ятався той склад, де грали Сава Бричок, Микола Кушнір, Петро Присяжнюк, Федось Коваль, Василь Каплінський, Віталій Томашевський… У їхній компаніїї були ще й представники сусідніх Перепільченець – Павло Кукурудза, Володимир Баланчук, Володимир Гуменюк. У репертуарі обов’язковими були два-три марші, чотири-п’ять вальсів, кілька польок, зо два крав’яки і обов’язково туш.

Цю коротеньку мажорну композицію видували на всю силу після кожного виступу на урочистих заходах, після кожного тоста на весіллях чи проводах, з неї починалися музичні університети майбутніх музикантів. Якщо хлопчина міг після двох-трьох уроків самостійно виконати туш, такого капельмейстри Василь Якович Коляса чи Дмитро Олександрович Мірошниченко зараховували до числа своїх учнів.

В.Я. Коляса – то, взагалі, ціла епоха в музичному середовищі не тільки Каришкова, а й довколишніх сіл: Перепільченець, Копайгорода і, звичайно ж, його рідного Руданського, звідки він, не залежно від пори року і погоди, добирався для проведення занять у гуртках духової музики. Почерк Коляси для тих, хто хоч трішечки розуміється на організації звучання духового оркестру, вгадати не складно. Він – не прихильник так званих спрощених підходів у своїй роботі. Він завжди сповідував принципи поліфонії – любив, щоб у його оркестрі були бас «есний» і бас «бейний», їх обов’язково доповнював тромбон, звучання баритонів підтримували тенори, а їм «підтакували» зо два альти. Першим і другим трубам і кларнетам приділяв особливу увагу. Вважав, що труби – то ведучі сили оркестру й, володіючи практично всіма інструментами, сам у «живій» роботі завжди брав до рук тільки соло-трубу, а кларнетистів вважав віртуозами-полірувальниками музичних композицій.

Василь Якович був неабияким педагогом! Старшим учням, якщо вони пропонували щось конструктивне, довіряв навіть імпровізацію своїх партій – головне, щоб «не випадали» із загальної канви, задуманої ним. У народному ансамблі, на відміну від класичного духового оркестру, таке дозволялося. Новобранців же Коляса намагався спрямувати до тих музичних інструментів, котрі їм не тільки подобалися, а й були фізично під силу. Скажімо, з його легкої руки басистами в Каришкові свого часу були статні та дужі Віталій Томашевський, Іван Яремчук, Олександр Перебейніс, Михайло Крупський. Тромбон було довірено «тягати» теж неслабкому Василю Яремчуку. Трубачів Коляса формував з числа тих, у кого міцне, розвинуте дихання. У різні часи з цим завданням справлялися Анатолій Яремчук, Станіслав Каплінський, Микола Подолинний, Сергій Забавський, Анатолій Крисак, Леонід Гогота, Володимир Кушнір, Володимир Гуменюк, Юрій Коваль. Альти довіряв таким невисоким хлопчакам, якими були я чи Микола Олексійович Пилипчук. Чи не найскладнішим завданням завжди було підібрати тих, хто зможе розібратися в хитросплетінні клавіш кларнета – з тим могли справитися тільки такі таланти, якими були свого часу Сава Бричок, Дмитро Мірошниченко, Микола Коваль, Геннадій Яремчук.

– У Коляси було два періоди роботи з гуртками духової музики у Каришкові, – розповідає А.В. Перебейніс. – Їх можна умовно поділити на той, коли маестро добирався з Руданського на конячці, виділеній каришківським колгоспом, і той, коли Василь Якович «прилітав» на уроки вже на своєму мотоциклі «ІЖ». А якщо без жартів, то вони з Д.О. Мірошниченком гармонійно одне одного доповнили у виробленні каришківського стилю духових оркестрів. Великою заслугою виховання плеяди талановитих музикантів є не тільки натхненна робота вище загаданих капельмейстерів, а й колишнього голови колгоспу І.П. Гуменюка, з ініціативи якого місцеве господарство упродовж багатьох років брало на себе і придбання та оновлення музичних інструментів, фінансування зарплати керівника гуртка духової музики.

Пік захоплення духовою музикою припав у Каришкові на 1970-ті роки. Старшу команду–оркестр тоді представляв Сава Бричок, молодшу визначали Василь Гуменюк, Віталій Тарапата, Микола Коваль, Іван Яремчук, Станіслав Пилипчук, Іван Бекіс. Прийшовши знову до нашого села, В.Я.Коляса почав формувати одразу дві молодші групи духовиків.

Потреба в духових оркестрах на той час була особливою. Люди, залікувавши воєнні рани, були охоплені жадобою будувати нове життя і новий громадський побут, з піснями і маршами виходили на мітинги й демонстрації, відкривали новозбудовані громадські споруди, відзначали великі трудові перемоги і всенародні свята, зустрічали різноманітні делегації тощо. Особливо величними у Каришкові були відкриття нової школи, сільради, Будинку культури, медпункту, дитячого садка. А директор школи О.О. Кириленко став, здається, не тільки першим новатором області, а й «винахідником у всія Україні», коли запровадив щоденну ранкову гімнастику для учнів під акомпанемент духового оркестру.

Під марш «Прощання слов’янки» учні так бадьоро марширували на місці й в динамічній ході! А як легко під звуки «Білого танцю» було ставити на фіззарядці «руки в боки», чи «вгору-вниз»! І здавалося, що шкільна ранкова зарядка вже нічим особливим не відрізнялася від вечірніх танців – інші тільки час і рухи тіла.
Найбільш затребуваними духові оркестри того періоду були на весіллях. Ця мода перейшла ще з повоєнних років, коли трішечки призабувши лихо і горе, люди прагнули погуляти, розслабитись. Не кожен, звісно, міг собі дозволити весь духовий оркестр – скромніші сім’ї обходилися й гармошкою на пару з бубоном. А вже в наступні десятиліття без роботи по суботах і неділях не сиділи ні старші, ні молодші «духовики».

Весілля в Каришкові збирали по 300-400 гостей, доходило до того, що труби було чути в селі ще з надвечірньої п’ятниці. О, це, казали, молода зі світилками запрошують уже на весілля найрідніших – хрещених, рідних брата чи сестру, дядька чи тітку. А в суботу над вечір, щойно музики починали раз-у-раз грати марш, – то було вірним знаком, що пора завершувати домашні роботи й треба, прихопивши хлібеня, поспішати до весільного двору. Для музик годилося обов’язково взяти ще й якогось рубля чи троячку, бо як зустрінуть маршем у весільних воротах – будь добрий, поклади щось на тарілку барабана.

Найвідповідальнішою для оркестрантів була неділя. Треба було не тільки легенями, а й ногами активно працювати. З раннього ранку і майже до світанкової зорі. Їм належало привести молодого до молодої, потім забезпечити їм супровід до пам’ятника на поклоніння полеглим односельчанам і до Будинку культури на офіційну церемонію реєстру шлюбу, відіграти післяобіднє «загір’я», провести вечором уже з’єднану родину на дворище молодого і забавляти гостей щедрого весілля, доки вони не розійдуться по домівках.

Музикою весілля, залежно від напрямку вітру, надихалося все село, ще й до сусідніх щось долітало. Якось наша мама увійшла раннього осіннього вечора до хати геть спантеличеною. Каже: «Весілля почали робити вже у середу, наче їм суботи, чи неділі мало». Довелося маму заспокоювати: вітер справді доносив неповторну мелодію труб звідкись від червонівського шляху, але то були не відголоски чийогось весілля, а таке собі потішне повернення Сергія Забавського та Миколи Подолинного додому, в Червоне, після занять у гуртку духової музики.

Сміявся мир. Сміялись дзвінко діти.
І засівались щедрістю поля.
Ніхто не міг на похорон згодити –
Ходили грати тільки весілля…


Багато моїх ровесників, хто з різних причин опинився поза ансамблем духової музики, щиро заздрили своїм одноліткам, у кого все зрослося у дружбі з трубою. Вони, освоївши гру на інструментах, були наче трішечки дорослішими – у 9-10 класах їх уже активно залучали грати весілля, і вони раніше від інших відчували певну фінансову незалежність. Музиканти завжди були трішечки самостійнішими. І навіть дівчата їм симпатизували більше, ніж будь-кому іншому.

Пам’ятаю, наскільки дорослішими були в очах моїх однокласників хлопці, старші за нас всього на рік-два, – Віталій Буняк, Анатолій Гуменюк, Анатолій Крисак, Борис Заєць, Віктор Сторожук, Олександр Кожемяченко. І все, здається, тільки тому, що батьки їх уже відпускали грати весілля і проводи в армію навіть на чужі села. Вони завжди мали зароблену копійку не лише на кишенькові витрати, а й на придбання музичних інструментів.

Усе біжить, усе минає…
Велич духової музики наприкінці 1970-х – початку 80-х серйозно похитнули вокально–інструментальні ансамблі. Спочатку молодь «мліла» перед екранами телевізорів від «Сябрів», «Верасів», потім ВІА оволоділи мільйонами танцмайданчиків, замінивши традиційні вальси, польки і гопаки на супермодні «гуги-муги»…У Каришкові, де ВІА з’явився знову ж таки не без допомоги місцевого колгоспу, на суботніх танцях голці ніде було впасти. Потім було порушено і гегемонію «живої» інструментальної музики, всі танці та розваги став проводити один ді-джей, вмикаючи та коментуючи «музику консервовану», себто записану на магнітних, а згодом і цифрових носіях.

Сьогодні, через якихось 20-30 років, усі ті прекрасні тенденції й традиції музичного руху в Каришкові – лише у світлих спогадах тих, хто колись був молодим і красивим. Гріють душу хіба повідомлення про те, що наші музиканти-віртуози не зникають з горизонту, що вони й по нині в строю і навіть знімають зірки з небес Слави. Як от, наприклад, Леонід Гогота, що здобув титул «Золотий саксофон Майямі» в американському штаті Флорида. Щоправда, наше село – зовсім на іншому континенті…

Сергій Сай-Боднар

Категорія: Ексклюзив | Переглядів: 931 | Додав: Редактор | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мирослав Дочинець у Михайла Коцюбинського
Як у Дмитрівці, біля Бахмача, міст будували
Володимир Сапон. У білому плащі та з чубом під «бітлів»…
Пізні діти Прилюка
В спустошений дощ
Вступ до 5-ої симфонії Бетховена в… свинарнику
Книжка із людьми, а не ловко зліпленими масками
Андрій Багмет і його «націоналістичний словник» синонімів
Як ми «рахували» гроші Майкла Дугласа
Ганнуся вже розбризкала олію або Політ над гніздом… Ляща
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля










РЕКЛАМА