Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2016 » Грудень » 18 » Моцартіанський сміх Олега Лишеги
19:48
Моцартіанський сміх Олега Лишеги
Два роки тому, в такому ж грудні відлетів у ті світи, де «так багато суперзірок», Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі «б'ються головою об лід». Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх... У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині.

Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки.

Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари, опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: «О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...», і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.

Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом «Скриня».

Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням «генерал», й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, «генеральського» в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його «генералісімусом» або «фельдмаршалом», ну, але так цього й не дочекався.

Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш «богемній» квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читали найновіші поеми і вірші, я виконував щойно написані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини...

Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного «совдепівського» мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші «богемні» посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплено слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні.

Та невдовзі ця наша доволі безтурботна «богемність» зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах «Скриня», і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу.

Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-Печерської лаври. Я тоді працював у ВІА «Смерічка» й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його «моцартіанський» сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні.

Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): «Я чую, як ззаду проростає трава», хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: «Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці». Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.

Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: «Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...». Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, «нормальних» людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння.

Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук («Ніколи більше не матиму справ з тими геніями»), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега).

Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – «А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...»). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб).

Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.

Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні позаминулого року, а «замикав» води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: «Ну, от і ми залишили по собі слід...», які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...

Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...

Віктор Морозов

Категорія: Культура | Переглядів: 371 | Додав: Редактор | Рейтинг: 1.0/1
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля












РЕКЛАМА