Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Червень » 7 » До Дмитра Прилюка… через 35 листопадів…
20:29
До Дмитра Прилюка… через 35 листопадів…
(Наталі Жданенко, на чесну посвяту)

… Тридцять п’ять листопадів тому мені вийшло на «дємбєль»: ВВС лишалися в пам’яті. В голубих-блакитних «бархатах», бронзовими ризами, на «полковничьей рубашке, – сержантські погони. Біле, шовком, кашне. Кльошовані, в дві «стрєли», брюки. «Боти», під високий, «в стойку», каблук. На кітєлі – мастєр-класові фахові знаки. Такі ж – на три перші – чесні! – спортивні розряди (баскет, футбол, легка атлетика). Окрім цього, зі мною – чотири публікації: дві – з газети «Киевского военного округа» -- «Ленинское знамя», одну аж сама «Красная звезда» на шпальту поклала і «Комсомолець Полтавщини», ця кузня молодих, подала мене як військовослужбовця. В отаких-от шатах, з усім отсим добром, я подався не куди-небудь, – а до столичного Шевченкового університету, на факультет журналістики, його підготовче відділлення. Зустрів мене сам Дмитро Михайлович, Прилюк, декан факультету. Уважно оглянув мій «дємбльський» парад і нехитрий скарб.

– Ну, що ж, Олександре Петровичу… Ви покинули, в Харкові, престижне вище військове авіаційне командне училище… То це так і з університету підете…
– То я ж…
– Поїдьте, додому, в Лубни. Попрацюйте. Роздивіться. Там, у Лубнах є добра газета «Ленінська зоря». Якщо не передумаєте…За рік приїдете.

На підготовче, одне слово, Прилюк мене не взяв.

… З редактором «Ленінської зорі», покійним Іваном Кириченком, ми сусідили, квартирами (15-та – 16-та), на другому поверсі – і були на ножах. Ясна річ, дорога сюди мені була закрита – і то наглухо. Лишалася обласна «Зоря Полтавщини» і «Зоря Полісся», Радомишльська, районна, на Житомирщині, звідки була родом мама. За місяць (три належних-одведених «армійських» не став гуляти) вже був на заводі ефективної кераміки. «Наладчік оборудованія» – так звучала моя спеціяльність… Праця в три зміни, «скользящій» графік, два дні – перша, два дні – друга, і дві – нічна третя. Книжки. Письмо.

За рік – знову в університет. Творчий конкурс, анкету, співбесіду пройшов.
До слова: речі на співбесіді, скажу я вам, переходили цікавенні:
– То який же Ваш улюблений кінорежисер? – запитав Дмитро Михайлович хвацьку дівчину.
– Олександр Довженко, – відповідає та.
– А що ж Ви тут написали… Тарковскій… У вас буде рік попрацювати над своєю пам’яттю. Дитино, – глянув Прилюк на дівчину, – а якщо Ви не вступите на журналістику, то куди підете? (ф-т був ґоноровий і в разі «провалу» можна було йти на філологію, історичний…).
– Як куди? – не розгубилася та. – На філологічний…
– То беріть документи…зараз…і йдіть.

Серйозно все було.
На тій же співбесіді Дмитро Михайлович прискіпливо на мене дивився (всі, майбутні викладачі, про щось питали). Прилюк мовчав. Згодом я дізнався: тоді, на підготовче, Дмитро Михайлович не взяв назагал 50 чоловік. Вступати, потому, приїхав тільки один я: решта, 49, передумали. На вступному з історії підійшов до мого екзаменаційного столу: мовляв, як?
– Бере вершини, – захоплено пара екзаменаторів на відповідь. – Послухайте.
– Ну, то й добре, – Прилюк на те.

Вже першого вересня, у вікопомній 32-й авдиторії, Дмитро Михайлович проголосив нам батьківське слово. За певний час весь наш курс (а нас було 100 новоспечених письменних спудеїв) дізнався про адміністративні настанови, зокрема й про те, що Олександра Сопронюка призначено на старосту курсу – од чого, скажу чесно, я трохи отетерів.

ЩО я міг тоді знати? Сирий, хоча вже з добрими вусами, бешкетний хлопчисько. Пацан. Якби ж тоді хоча б трохи цих, нинішніх, знань-досвіду і цього бачення-розуміння!!! Доводиться усвідомпювати-вчитися, бачити-переосмислювати… Господи! Яка ж то СПРАВЖНІСТЬ… Нарешті – ГЛИБИНА-МУДРІСТЬ у ньому були!!!

… Лише через стонадцять років наш доцент, Віктор Полковенко, на богемній столичній «Пушці», за кавою, звідомив: ти вже вступив на факультет – «під ковпаком» і був уже «там», «на картотеці». Всі старости на факультеті ходили в крєпких партійних комуністах, а ти – так само, вже староста, але з цього, «ворожого», боку…

Прилюк беріг.
ЩОСЬ ЗНАВ. БАЧИВ.
І тоді… І потім…

… На другому курсі в гуртожиток, на Ломоносова, несподівано завітав батя.
– Що ти тут робиш? – чемний-ґречний, усміхаючись. – Коло нас, коло будинку, вже днів зо три чорні «Волги», з білими номерами, серія «КИЕ», стоять-крутяться… Телефоном озвався письменник, той, що тебе приймав на факультет, декан тоді був.
– Дмитро Михайлович?
-- Так. Переживає за тебе.
-- Та вчуся...
-- України хочеш? Андропов нагорі. КҐБ. Казав тобі: іди моєю дорогою (батя головний лікар міста ветеринарниої медицини був), ветеринарний інститут – чи в Харкові, чи в Білій Церкві. Коні й собаки – вони за всіх часів, царів і партій були. Тобі, бачиш-но ти, писать, хочеться…

«ОБЕРЕЖНО! НА ЦІЙ ЗЕМЛІ ЗЛІ СОБАКИ!». «Чому ж боїтесь на ногу комусь наступити, коли вам наступили на горло?» – вже ось-ось натрапив я в збірці Юрія Винничука «Відображення», «Передчуття осені, Посвята Василеві Стусу», стор.21. Київ, в-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1991.
Одначе… Тоді промовчав…
Минулося.

… Після того ж таки, другого курсу, на практику, мене занесло аж у самі «Сільські вісті». Газета тоді стояла. І то круто! І за рівнем викладу, як завжди. І за накладом – понад два мільйона тримала. Люди, мої однокурсники, з районок, попривозили по 333 матеріяли. Я ж, із «СВ», приніс лише три. Прилюк заступив. На палах, на поталу, на розправу не оддав. Це ж «Сільські вісті»! Це й так чимало! Та й написано… Може бути…
І цим було сказане все… Олександр Петрович Гусєв, що «практикував» нас, зважив-дослухався.

…На п’ятому Дмитру Михайловичу складали спеціялізацію. Ці 15-20 екзаменаційних хвилин – на все життя!. «Білетні» ТАРС, шпальти, колонтитули зосталися збоку. По-батьківському, тепле слово. ДУША. Говорив як з РІВНИМ!!!
– Щось Москаленко (Анатолій Захарович, декан уже після Д.М. став) на тебе трохи чорною хмарою… Чого-чому..?
Зайшла розмова… В мене й досі перед очі його пластичні м’які руки, що вивели мені в заліковці «відмінно», напутній голос, погляд…
Я не знав тоді, що на четвертому курсі, коли мене хотіли викинути з університету (15 викладачів узяли перед «конторою» на поруки) Дмитро Прилюк (стояв окремішньо) виважено-спокійно означив: Сопронюк – перо! «… Не на те я його взяв і ми ростили хлопця, щоб ви його в тюрму запроторили чи ще трагічніше – вбили!» Вже було… всього…
Одлягло-відпустило й тут.

… Ще «зеленими» писали ЙОМУ творчу роботу «Здрастуй, Києве мій». Я писав багато про М. Врубеля, його художній талант, Ольгу Павловську і її голосовий пісенний олімп «Степом…». Про вироблений стиль. Поставлене саме письмо, що за ним можна пізнати автора, навіть без підпису. «Перегляньте ці свої записи через 10-15 років… чи лишитеся на тих же позиціях і з тими ж думками?» – зауважив у коментарях професор, д-р філології, письменник Дмитро Прилюк.

Дмитре Михайловичу!
Життя десь трохи, а то й вельми-дуже покуйовдило-побило Вашого учня: нема вже цих записів біля мене, нема чого переглядати. Одначе. Настанови Ваші – ЖИВІ! І ті шпальтові – двічі на місяць! – матеріяли в «Сільських вістях» (між лекціями, коли Ви тільки встигали?!) і досі гріють! Пам'ять! ШКОЛА!!!
Зі мною те все! І ПОЗИЦІЇ ті!! І ті ШЛЯХИ!!!
Я нічого не забув!


Олександр СОПРОНЮК

Категорія: Ексклюзив | Переглядів: 1167 | Додав: Редактор | Рейтинг: 4.3/3
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля












РЕКЛАМА