Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Серпень » 25 » Чорнобривці Миколи Сингаївського
14:05
Чорнобривці Миколи Сингаївського
Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він тим часом пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Дядьки скомандували скоренько одягатись-узуватись. А у що? У того «творчо обдарованого» нема ні пристойних сандалів на ноги, ні празникових штанів. Але суворі дядьки скомандували сідати до автівки як уже є, сказали тільки вмитися та взяти зошит з віршами. Дорогою заїхали до сільмагу, купили хлопцеві костюм і черевики.

А тим часом у житомирському будинку культури яблуку ніде впасти. Такого люду він ще не бачив. Йому й кажуть: «Бери свого зошита, виходь до мікрофона і читай оцього й оцього віршика. Та дивись, не переплутай. Оці два і квит – кланяйся і кулею назад…»

Спершу від хвилювання аж в очах йому потемніло. А потім попустило. Перед виходом на сцену дядьки знов і знов напучували: нічого зайвого не балакай…

З першим віршем пройшло гладко. А на наступній поезії, яку він з притиском у голосі, артистично розмахуючи руками, декламував: «Встає над Тетерів-рікою моя столиця обласна…», мудрий Максим Рильський раптом голосно перебив юного поета: «А давай-но, Миколо, іншого вірша, давай щось ліричне».

Почервонілі й злющі дядьки з-за куліс стискають кулаки і сигналізують йому, аби він вертався назад, а Рильський з першого ряду просить лірики. Що робити? Микола відвертається від дядьків, хоч вони йому й костюм купили, читає вірша на свій розсуд. Одного читає, другого, третього…. Та так читає, що зала признає в ньому свого поета і щиро аплодує.

Всі врешті були задоволені. Вийшло дуже органічно. Максим Рильський потім його обняв, усміхаючись: «То кажеш, столиця… обласна?». А потім на вухо, пошепки: «Ти обережно зі столицями…». І взяв у нього той школярський зошит.

А через місяць добірка поезій селянського хлопця Миколи Сингаївського з напутнім батьківським словом Максима Тадейовича з’явилася в «Літературній Україні».

***
Аби усвідомити чому саме з-під пера Миколи Сингаївського розквітли «Чорнобривці» – цей український ліричний гімн, ця елегія, ця ніжна до болю посвята українській жінці і нашій Божій, милій стороні – неодмінно треба сказати про те, що музику ще з дитинства Микола всім своїм єством усотував. Як почую, каже, десь гармошку, то аж «піджилки трясуться». Жодної нотної грамоти не вчив. Але у сусіда Степана Цигана був той старенький інструмент. Степан більше фальшував, аніж грав, проте міхи розтягував чи не щодня. Миколі вартувало спробувати кілька разів – заграв так, щоб потім той Степан Циган сам брав у нього уроки. А Микола одразу став першим гармоністом на селі.

І коли вже не просто грав, а міг варіаціями тиснути на сльозу сільських слухачів, у їхніх Шатрищах раптом насіялися «варяги» – сім’я із Росії. Поселилися в кинутій хаті. У тих «варяг» була дочка і новенька тульська гармошка. Він так і не збагнув, що його тоді більше тягло до «варягів» – донька чи гармошка? Після школи чи не щодня заходив до тих прибульців, і вони люб’язно дозволяли йому пограти на струменті.

Після восьмого класу пішов Микола з тим-таки сусідом Степаном Циганом у район на заробітки. Все літо, аж до школи, майстрували вони до колодязів цямриння. Заробив Микола – на все життя запам’ятав – 333 карбованці. За більшу частину заробітку викупив у «варягів» їхню гармошку. Приніс додому.

Був спекотний вечір ранньої осені. Роздягнувся до трусів і, сидячи на ганку, імпровізував з народними мелодіями. Аж повертається батько з роботи, сільський бригадир. Видно було, що по трудах перехилив уже чарку-другу. Погляд, кинутий ним на гармошку, Миколі одразу не сподобався. Він обачно припинив «музицирувати» і передав «тульське диво» матері.

– Дак, а де гроші із заробітків? – примружив око батько.
– Дак те, що залишилося – у матері, – боязко відповідає Микола.
– А шо, я тебе питаю, залишилося?..

І не чекаючи бухгалтерського звіту за розбазарювання грошей, своєю важкою шкарубкою долонею… Словом, у Миколи аж труси тріснули… Слава Богу, що мати гармошку сховала.

Діти тоді на батьків не ображалися. Діти тоді знали шанувати батька й матір. Батько понервував і заспокоївся, а гармошка лишилася. За кілька років з нею Микола зажив слави і був нарозхват. Його кликали на всі весілля, родини, хрестини. Був знаний на всі довколишні села, аж до Немирівки і Сингаїв, звідкіля родом ще один знаний український поет Василь Юхимович. І скрізь з Миколою по весіллях, до речі, ішов батько, який страшенно любив компанію й умлівав від слави сина-гармоніста. Батько потім часто повторював: «Молодець, Микола, шо гармошку купив!»

***
Одразу по війні кожна хата в їхньому селі була обсіяна чорнобривцями. Їх спочатку сіяли, а потім вони – десятки різновидів і кольорів – цвіли до пізньої осені, висихали і вже самі насівалися, з року в рік. Села потопали в чорнобривцевому раю. Милішим за всякі заморські парфуми був для Миколи Сингаївського запах жовтявої квітки, покладеної на долоню і трохи потертої.

Вже студентом філологічного факультету Київського університету він – керівником від ЦК ВЛКСМ – повіз групу студентів, комсомольців-активістів до Франції. І в Парижі побачив величезну клумбу з дивовижними, небаченими доти квітами, які довкруж були обсіяні… чорнобривцями. То таке на нього справило враження – квіти його мами так далеко від Шатрищ! – що саме там, у Франції, він і написав перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців»:

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю,
Та й навчила веснянки співати…

На той час вони вже дружили з Володимиром Верменичем. Навіть написали кілька пісень. Правда, то були пісні з тієї «опери», після якої дехто з українців-патріотів їм руки не подавав. А Микола Сингаївський сам перед собою виправдовувався: не всі здатні бути сильними. І… творили із Верменичем черговий бравурний марш – «Комсомольські вершини» називався…

Але після Франції і клумби з чорнобривцями з ним щось ніби трапилось. За плящиною винця вони «висповідалися» з другом, що пишуть «не то». Тоді ж Сингаївський і поділився задумом пісні про матір і чорнобривці. А у Верменича була якраз готова музика, яку він шкодував збавляти на славу партії чи комсомолу. Під неї і лягли ті строфи, що зродилися в Парижі. Написав їх Микола для вимогливого Верменича аж п’ять варіантів. Пісня творилася довго і важко. То був 1957 рік.

– Вам тоді, Миколо Федоровичу, – трохи більше двадцяти років, Ви – простий радянський студент…

– Саме так. Наголос правильний – студент радянський. Але вже не простий, а вражений бацилою «загниваючого» капіталізму, бо побував у Парижі і на власні очі побачив як живуть люди. І щось в тому є, що перші рядки «Чорнобривців» я написав у вільному світі. Хтозна чи був би цей вірш, якби не було тієї французької клумби…

– Ну, а сама пісня, вона одразу стала подією?

– Та де там?! Абсолютно ні. Прозвучала кілька разів, як сотні інших пісень, та й загубилася. Володимир Верменич дав її своєму другові – прекрасному співакові, солісту столичної опери, золотому тенору Костянтину Огнєвому. До речі, вперше він її виконав нам з Володимиром у Києві, на Жуковому острові, де тепер крадуть і намивають пісок. А тоді, в кінці 50-тих, і Володя, І Костянтин мали там човни. Їздили щонеділі купатись, рибалити. Вони рибалили, а я писав вірші, шкрябав карасям луску і варив юшку. Ото якраз там уперше «Чорнобривці» й прозвучали.

Пісня наша з’явилася в невдалий час. Тоді якраз «гриміла» «Пісня про рушник» Майбороди і Малишка. І наші «Чорнобривці» потрапили на деякий час ніби в її тінь. А для нас тоді Малишко, Майборода – то ж були Боги. Ми навіть подумати боялися ставати з ними поруч. Але минув, напевно, рік і «Чорнобривці» потроху почали злітати. Костянтин Огнєвий поїхав до Канади. І розказує нам таку історію. Літня естрада. Сила-силенна народу. І починає він співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, каже, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають із зали. Мені, каже, аж холодок по серцю війнув. Ну, виходять з концерту – значить нікчемний вокаліст. Мене, каже, жах ухопив!

Але. За кілька хвилин всі ті люди повертаються. І несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки він доспівав, то вся сцена була в чорнобривцях. Саме відтоді, переконував Костянтин Огнєвий, «Чорнобривці» розквітли в народі.

Її потім взяли собі до репертуару і Олександр Таранець, і Дмитро Гнатюк, а далі десятки старших і молодших виконавців – від Квітки Цісик до Віктора Павліка та Віталія Козловського. Всі вони цю пісню співали і співають по-різному, але мені все подобається. У наших із Верменичем «Чорнобривців» були різні періоди. Пісня то злітала, то її ніби забували. Сьогодні в неї – ще одна молодість.

– Миколо Федоровичу, а що б Ви згадали про Верменича?


– Він родом з Полтавщини, з того самого села, що й брати Майбороди. Мама Верменича, вчителька сільської школи, вчила уславлених композиторів – Платона і Георгія. Перед війною родина Верменичів виїхала на Донбас шукати кращої долі. Володя вчився, до речі, в одному класі з героями-молодогвардійцями. Сидів за однією партою з Сергієм Тюленіним. Розповідав, що у відомій книжці дуже багато брехні…

Я вже казав, що окрім «Чорнобривців» у Володі були наші «Комсомольські вершини» та ще його «епічна» «Я славлю партію велику», якою відкривались і закривались усі партійні з’їзди й конференції.

Ясно, що те не всім подобалось. Особливо тим, хто розумів мистецьку цінність тих «шедеврів». Тому, скажімо, ті ж брати Майбороди земляка Верменича не дуже шанували. Він років зо п’ять гамселив лобом у двері Спілки композиторів України, але лоб його був синім від гудзів, а членського квитка так і не отримав.
Подумати тільки, Верменич, який написав «Чорнобривці», не був членом творчої композиторської спілки! І то найперше – позиція братів Майбород. Зрештою, воно й правильно! Візьмімо Платона Майбороду з його «Ми підем, де трави похилі» і Верменичеве «Я славлю партію». Його «партія» звучить на радіо чи не щодня, а «Похилі трави» – вряди-годи. Але ж мистецька цінність пісні Майбороди і пісні Верменича? Одна – шедевр, яку пускають в люди неохоче, а інша – мотлох, яким тицяють, мов знаменом… Образливо? Звичайно! Як натепер – дикість.

І сказати, що, славлячи партію, чи я, чи Верменич чогось надбали, – ні. Володя, той взагалі довгий час навіть помешкання не мав, ночував на засмальцьованих диванах різних музичних організацій. Недарма один наш приятель дотепно написав про нього:

Спить Верменич на підлозі
Й славить партію по змозі.


Ну, а щодо членства в Спілці композиторів, то лишень коли її очолив Аркадій Філіпенко, отоді тільки і Верменич до неї потрапив. Володя, з яким ми дружили до останніх його днів, – нещасний і забутий чоловік. Пізно оженився, на інструкторці ЦК компартії. То ніби ще один «яскравий вивих» його творчості. Життя не склалося. Розлучалися в традиціях «класової ненависті». Так і доживав удвох з матір’ю в однокімнатній квартирі. Мати пережила його.

Я часто згадую Володю і скажу тобі, що зараз таких композиторів – раз, два і далі рахувати нема з кого. Біда, що його життя і доля не вдались і він лишився нереалізованим. А талант мав великий. Нині нема таких, як Верменич або Ігор Шамо. Чи Борис Буєвський, що переїхав, здається, до Німеччини, і там «заглох», але його «На долині туман» на вірші Василя Діденка, мого однокурсника, якого вбили в Гуляйполі – так то ж шедевр, якому ціни нема! На те нині з сучасних композиторів ніхто не орієнтується, бо, образно кажучи, мало каші їли, бо це тобі не «Купила мама коника».

– Миколо Федоровичу, насамкінець делікатне питання. Ну, написали Ви справді пісню із пісень! Маєте славу. А гроші за ту пісню маєте?

– Раніше було, трохи платили. Була така Агенція авторського права. По всьому СРСР – спеціальні уповноважені. І де б не зазвучала твоя пісня – завжди приходили такі «рапортички». Тепер мені вже давно нічого не приходить, окрім жеківських квитанцій. Але навіть те, що тоді платили, – то по суті копійки. То як злидарям на смокталки.

Десь у франціях-італіях я б з моїми «Чорнобривцями» хіба так жив? Хіба б сидів перед тобою отако, в такому костюмі? У нас не те, що гроші, – у нас виконують твою пісню і не вважають за доречне повідомити чия вона. Не називають авторів. Я якось розгнівався і написав статтю. Називалася – «Співайте без слів».

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Категорія: Ексклюзив | Переглядів: 2492 | Додав: Редактор | Рейтинг: 5.0/1
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вступ до 5-ої симфонії Бетховена в… свинарнику
Книжка із людьми, а не ловко зліпленими масками
«Над Збручем зірка падала…» (До річниці «Золотого вересня»)
Захована правда про українське село. Її відкриває професор, журналіст, письменник Микола Тимошик
Андрій Багмет і його «націоналістичний словник» синонімів
Надурена Галя і триколінна Маруся з розпряженими кіньми…
Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках
Як ми «рахували» гроші Майкла Дугласа
Ганнуся вже розбризкала олію або Політ над гніздом… Ляща
Як я крав кавуни
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля










РЕКЛАМА