Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2017 » Липень » 5 » Букет від Назарія
17:25
Букет від Назарія
«Все минає, все минає, літо в осінь йде…». Ці рядочки із улюбленої пісні з репертуару Назарія Яремчука – зовсім не про ностальгію за сонячною порою чи осіннім золотом. Вони, навпаки – оптимістичні. Про любов. Згадаймо, як він співав зі своєю неповторною посмішкою: «Все минає, все минає, літо в осінь йде…/ Все минає, не вертає – хтось на когось жде./ Все минає, все минає, наче в тому сні./ А любов не минає, ні». Ми любили його всі. Бо він був красивий, красивою була його душа, красивими були його пісні. А ми були молоді. Нам хотілося співати, і ми із захопленням вітали народження нової української естради, появу на сцені нових вокально-інструментальних ансамблів.

Символічна назва – «Смерічка» – ансамблю, що започаткувався у Вижниці, підтверджувалася й стилізованими костюмами учасників, ескізи яких створювала світлої пам’яті дружина керівника ВІА Левка Дутковського Алла. Жоден святковий концерт у театрі чи філармонії не обходився без «Смерічки», без її соліста Назарія Яремчука, який разом із Василем Зінкевичем став знаменитим після того, як виконав Івасюкову «Червону руту» у всесоюзній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти».

Тоді й ми стали підспівувати куплети про любов до дівчини-писанки, й долучатися до «Оркестру природи», де, як сказали б тепер, порушувалася тема захисту екології, й «Незрівнянного світу краси», який чарував карпатськими красотами. Популярними стали й «Смерекова хата» та «Стожари», які Назарій виконував у дуеті з автором, Павлом Дворським, й «Матіоли», й «Христина» (український переклад тексту Миколи Бучка), й «Родина, родина»…

Хто, скажіть, нині пригадає ці пісні, окрім хіба що останньої, яку час від часу крутять на місцевому телебаченні комусь у подарунок до дня народження? На екрані в цю мить – живий Назарій, і тут уже мимоволі зупинишся при думці, яку свічку запалювати – іменинну чи поминальну?

Звісно, пісні довговічніші за їхніх авторів і виконавців, та, як на мене, треба розрізняти, коли їх використати як презент, а коли – як поману. А щодо популяризації творчості таких співаків, як Назарій Яремчук, і пам’яті про них, то вона має бути більш продуманою (пригадуєте, як вів цикл передач «Щоб пам’ятали» талановитий актор, режисер і письменник Леонід Філатов?).

Мені ж пригадуються не тільки концерти, на які ми з малими дітьми ходили до Будинку офіцерів, де «балділи» в нових ритмах української музики, а й рідкісні зустрічі із зіркою. Так, Назарій Яремчук уже в свої юні роки був зіркою, та це не зробило його пихатим, гордовитим, недоступним, як нині трапляється з новоспеченими артистами, які ще не проявили свого професіоналізму, а вже із симптомами «недуги». Він і на сцені, наче світло рампи, випромінював позитивну енергетику, за яку його не можна було не любити публіці, й при зустрічах був скромним, стриманим, приємним.

Доля подарувала щастя знайомства із Назарієм.
Наприкінці 70-х – початку 80-х років він часто бував у редакції чернівецької газети «Молодий буковинець», де свого часу працював мій чоловік, а згодом і я. Григір Мацерук, очолюючи тоді відділ культури, писав про мистецькі колективи, й популярний ВІА «Смерічка» та й сам Назарій не раз ставали героями його публікацій. Пригадую, один із матеріалів називався «Така знайома незнайома «Смерічка», де автор розповів про нову концертну програму ансамблю, із зовсім новими сценічними костюмами, з новими ритмами, декораціями, програму, що ламала старі погляди на естраду і яка змусила глядачів дискутувати, чи пасує це улюбленому колективу. З цього приводу були й дискусії на сторінках газети, й розмови в редакції за участю самих артистів.

Зрештою Назарій, як це часто буває в журналістів, коли вони на все життя залишаються друзями з героями своїх нарисів, став «своїм» у колі газетярів. Вони зустрічалися, аби погомоніти про життя й мистецтво не тільки в редакційних стінах, й у кав’ярнях, яких тоді було не так багато, як нині. А часом – і вдома.

Пам’ятаю, як Назарій, цілуючи руку, просив пробачити за гамірливі дискусії на кухні у квартирі Зої й Володі Краснодемських, де ми тоді жили з Григором. А їм було про що поговорити – зібралися ж творчі люди: Володя Краснодемський, який тоді працював у «Радянській Буковині», Мирослав Лазарук і Богдан Загайський з «Молодого буковинця», Іван Лепша, київський журналіст, який одним із перших писав про Володимира Івасюка і про «Смерічку», й про інших артистів, які творили тоді українську пісню, українську культуру.

А якось Назарій завітав уже до нашої з Григором «хрущовки». Зустріч ця була недовгою – мені довелося бавити маленького сина, доки чоловіки спілкувалися. Вони ще не знали, що одного з них невдовзі не стане, що Назарій переживе товариша на 17 років…

Подейкують, що 40-річний ювілей справляти не варто.
Не знаю, чому.
Ми з Назарієм відзначали свої сорок років в один день, в одному ресторані – «Черемоші», тільки в різних залах. І як же було приємно, коли він підійшов до нашого столу, став на коліно й простягнув мені букет. Привітали одне одного. А потім він узяв чарку і, як годиться, відлив з неї краплю, сказавши: «За Григора…».

А вже через неповні чотири роки після цієї зустрічі влітку проводжали і Назарія в заобрійні світи. Здавалося, тоді все місто завмерло в болючій хвилині мовчання. Квітами був устелений його останній путь від філармонії до церкви Трьох святителів в університеті, а відтак – до цвинтаря, в центрі якого тепер височить величний пам’ятник народному улюбленцеві. Дістатися тоді до місця вічного спочинку Співака було вельми складно – тролейбуси переповнені, люди штовхали одне одного, не помічаючи ближнього. Хтось навіть упав на східцях…

Шкода, що ми ще не мали таких фотоапаратів, як сьогодні, й не сфотографувалися на пам’ять із народним артистом тоді в «Черемоші». Але в моєму альбомі зберігається світлина із зустрічі з Назарієм Яремчуком у «Молодому буковинці». На ній ми – молоді, усміхнені. Ніхто й не думав у ту мить, що слова із пісні «Все минає, все минає…» з часом читатимуться інакше. А втім, таки не варто забувати, що «любов не минає, ні». Навіть якщо вона залишається в пам’яті та зігріває все життя.

Валентина Мацерук

Категорія: Культура | Переглядів: 585 | Додав: Редактор | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Книжка із людьми, а не ловко зліпленими масками
«Над Збручем зірка падала…» (До річниці «Золотого вересня»)
Захована правда про українське село. Її відкриває професор, журналіст, письменник Микола Тимошик
Андрій Багмет і його «націоналістичний словник» синонімів
Надурена Галя і триколінна Маруся з розпряженими кіньми…
Вишиванка війни у фарбах, словах і звуках
Як ми «рахували» гроші Майкла Дугласа
Ганнуся вже розбризкала олію або Політ над гніздом… Ляща
Як я крав кавуни
Чорнобривці Миколи Сингаївського
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля










РЕКЛАМА