У складні часи, у часи масового сум’яття і зневіри, раптом, як чорт з табакерки, з’являється Жана Д’арк або мінінзпожарським… У Білій Церкві багато базарів і базарчиків. Спеціалізованих і універсальних. Поряд з коледжем сина — базар «На Леване». Заходжу, о бачу: купка жінок схлипують і слухають чиюсь полум’яну промову.
Чекаю хвилин 15 на тролейбус і ламаю голову в пошуках відповіді на питання: чому 60 відсотків громадян України чоловічої статі категорично не бачать себе мобілізованими, ще 17 сумніваються і тільки 20 готові до такого кроку. І це за умови, що понад 50 відсотків, згідно з опитуванням, виправдовують ухилянтів. Наразі додумався тільки до двох варіантів.
Степан Колесник…. Рідкісний журналіст і письменник…. Відійшов за межу, а ще торік обробляв свою дачну ділянку, виростив великий урожай городини, показав, як консервує її в різних банках і т. ін. У 90-х роках приятелювали ближче, коли він працював доцентом на факультеті журналістики (нині Інститут) в одному (жовтому) корпусі з філологами.
Напевно, вони родичі — Анатолій Кульгейко і Вікторія Кульгейко. Остання більш відома як Спартц (за чоловіком- американцем). Він — голова Ріпкинського товариства мисливців і рибалок, вона — член Палати представників Конгресу США від штату Індіана. Але її батько — Кульгейко, також, як і Анатолій Кульгейко — із Ріпкинщини. На жаль — покійний.
Це — нестандартний текст гіркого прощання із Степаном Колесником – моїм старшим побратимом за духом і працею, за «групою крові» (вислів Анатолія Москаленка) і за давньою дружбою в житті і професії. Його могла б оприлюднити низка засобів масової інформації – друкованих чи мережевих. Однак із жалем доводиться констатувати, що така тема і такий підхід до її висвітлення потрапляє натепер, на думку більшості новочасних засновників чи редакторів ЗМІ в розряд «не формату» і тому залишається переважно на рясних фейсбучних сторінках небайдужих.
Помер Степан Павлович Колесник. Мій університетський викладач і видатний український журналіст. На 93-у році життя. Його переслідували за публікації на рівні політбюро ЦК Компартії. Лауреат Шевченківської премії за книгу “Обкрадені села”. До січня 2013 року працював кореспондентом газети “Сільські вісті”.
Вчора після 21.00 не міг писати. Та й говорити особливо не хотів. Емоції. Гадав, що давно став людиною статечною, розсудливою, менш імпульсивною. Аж ні. Людина по суті своїй — істота емоційна. Так, вчора це були гарні емоції — міхур невизначенності і зради, який від осені розбухав і розбухав, луснув. Перепробувавши всі інші варіанти, американці врешті ухвалили правильне рішення.
Будинок «Слово» звели в Харкові майже сто років тому. У ньому п’ять поверхів та п’ять під’їздів. Ліворуч – садок з малорослими маргаритками. Вздовж паркану – тополі. Оселилися митці: художники, поети, драматурги. Вони писали романи та етюди, зображували акварелями збір помідорів, пропагували українське.
натрапив на вірш талановитого українського поета Леоніда Кисельова, і чотири останні рядки його відбилися в пам’яті назавжди. Не було в них якогось гучного виклику світові, не було чітко вираженого наративу. Навпаки, символ і думка, в тих рядках закладені, були якимись невловимими, незбагненними, щосекунди іншими.
Це ще не офіційна, лише експертна пропозиція одного із західних авторитетів. Але й вона вкрай важлива для утвердження думки: досить вдавати, що це суто українська проблема. Над країнами НАТО вже давно літають російські ракети. Випадково чи невипадково така ракета може поцілити в реактори чеської чи болгарської чи угорської АЕС.
