Наверх

вологість:

тиск:

вітер:

Головна » 2012 » Квітень » 19 » «Магнат» з Великої Дороги
08:40
«Магнат» з Великої Дороги
Його багатство — люди, земля, коні і досвід

Депутат Ніжинської районної ради, голова постійної комісії з питань АПК, земельних та майнових відносин Микола Полуда не вбачає негативного змісту у слові «магнат». Із латини воно перекладається як «велика, знана людина, лідер», а за сучасним тлумаченням означає власника певного капіталу, який має вплив у суспільстві завдяки панівному становищу в окремій галузі економіки. Більше того, Микола Полуда (а він, до речі, чоловік кремезної статури) саме так назвав і своє підприємство — ТОВ «Аграрно-промислова компанія «Магнат». Працює потужне господарство на більш ніж 10 тисячах гектарів орної землі, орендованої у жителів сіл Ніжинщини та Ічнянщини — Велика Дорога, Талалаївка (не плутати з однойменним райцентром), Безуглівка, Дорогинка, Бакаївка — та прилеглих хуторів. Підприємство має вагомі здобутки, якими може по праву пишатися.

Не олігарх, а великий землевласник

Зібрані докупи фактично в єдиному масиві родючі землі використовуються з розумом і з поглядом на перспективу. Не так, як чинять нинішні псевдоінвестори, котрі нагромаджують сотні тисяч гектарів селянських паїв заради того, щоб просто її «застовпити» й потім нажитися на перепродажі. В «Магнаті» землею опікуються по-справжньому, дбають про якість і покращення ґрунтів, і вона віддячує сільськогосподарським виробникам стабільно високими врожаями — понад 50 центнерів пшениці з гектара. А на окремому полі досягли рекордної врожайності у 102 центнери з гектара. Таке й не снилося, коли відходили в минуле колишні місцеві колективні господарства, котрі в останні роки свого існування мали врожайність лише 8 центнерів. У чому ж полягає секрет таких перетворень?

Хлібороб із діда-прадіда

Теперішній доларовий мільйонер, генеральний директор компанії «Магнат» має тільки середню освіту. Він не закінчував престижних вишів, але пройшов на практиці нелегкі життєві «університети». Жагою до знань та самовдосконалення, власним розумом і наполегливістю, господарським хистом та організаторськими здібностями (яких так бракує й деяким нинішнім високопосадовцям), постійною цілеспрямованою працею він зумів досягти успіху в аграрному бізнесі, до котрого прийшов, як мовиться, «всерйоз і надовго».

Народився Микола Полуда 1968 року у Великій Дорозі й ріс та виховувався у добропорядній родині простих колгоспних трудівників, які працювали у тваринництві. Був найстаршим сином серед п’ятьох дітей. Тут його батьки та він із сім’єю живуть і нині. Микола Полуда має квартири, маєтки, власний аеродром, дорогі автівки, рахунки в банках. Та емігрувати з капіталами не збирається. Адже в Україні — рідний дім, минуле, сьогодення і майбутнє. Його справа — це його життя.

З дитинства Микола розпочав свій трудовий шлях у місцевому колгоспі імені Щорса і знав ціну заробленій копійці. Любив посидіти в дорослій компанії, послухати сільських дідів, що пройшли війну, мали свій цінний досвід. Мотав на вус і сам того не знав, що знадобиться їхня життєва наука. На власні очі бачив тодішні проблеми й негаразди, робив із них висновки, вчився на помилках та невдачах. Згодом займався підприємництвом як початківець: і картоплю вирощували, й торгували різним товаром у Москві та Санкт-Петербурзі, часто доводилося ночувати в машині. Потім певний час мав бізнес у Криму, де жив по півроку. Вдома ж почав працювати в аграрному секторі, надаючи колгоспам послуги власними тракторами.

Десять років — без відпустки

Доки ще не «втрапив» у бізнес на селі, була можливість поїхати на відпочинок, на моря. А відтоді, як 2002 року заснував власне сільськогосподарське підприємство, вже десятиліття не було не те щоб якоїсь тривалої відпустки, а й нормальних вихідних. Утримувати таке велике господарство дуже непросто. На той час колгоспи порозвалювалися майже повністю. А приватна справа вже в перший рік дала пристойний результат. Її засновник вирішив працювати за сучасними світовими технологіями землеробства, сам поринав у всі тонкощі справи — без агрономів та інших фахівців. Був і за інженера, й за механізатора, «народжуючи» свій аграрний бізнес самотужки. І довів урожаєм, що не помилився, обравши новітні «Ноу-тіл» (No-Till) технології.

«Ноу-тіл», або «без оранки»

Це так звана технологія «нульового» обробітку ґрунту. Вона передбачає відмову від переорювання землі, сівбу по стерні, застосування покривних культур і грамотної сівозміни. Всю роботу виконує спеціальна сівалка, яка зрізує пожнивні залишки, подрібнює їх та розподіляє по ґрунту, робить у ньому борозну потрібної глибини, акуратно вкладає туди насіння і пригортає насінне ложе.

Головний принцип полягає у використанні природних процесів, які відбуваються у ґрунті. Традиційний плужний обробіток прихильники цієї технології вважають не лише непотрібним, але й шкідливим. Неоране поле на 1-2 метри вглиб пронизане мільярдами капілярів від коренів однолітніх рослин або тими, що утворилися в результаті життєдіяльності дощових черв’яків та інших організмів. Цими тонкими, але глибокими ходами землю насичує волога, а взимку вода замерзає і розриває канали. Відбувається природне розпушування ґрунту.

А от оранка призводить до негативних наслідків. Гинуть корисні мікроорганізми, які перетворюють живильні речовини на доступні для рослин форми. У необробленому ж ґрунті залишається велика кількість корисних дощових черв’яків та комах, що знищують шкідників. Якщо не орати два-три роки, їх кількість зросте до 400 тонн на гектар.
В основі цієї технології лежить захист родючості ґрунту: посів іде пожнивними рештками з мінімальним порушенням його структури й без механічного впливу на ґрунт. Ці рештки утворюють мульчуючий шар. Він зберігає вологу, захищає поле від спеки, водної, вітрової ерозії та пилових бур, а верхній шар землі не руйнується. Пожнивні рештки дають можливість керувати ґрунтовим вуглецем, а він — основа гумусу і каталізатор процесів, що стримують ерозію. За традиційною технологією, вуглець іде в повітря.

Технологія заощаджує

Переконаним прибічником саме такого підходу є й Микола Полуда. Оскільки починав справу ще на «ненажерливих» радянських тракторах «ХТЗ», одним із перших на Чернігівщині почав шукати шляхи для зниження собівартості тонни пшениці. З першого року не орав, а дискував землю, заощаджував кошти енергозберігаючими, вологозберігаючими технологіями, працюючи на нашій техніці. Це дало економію часу, палива, підвищило продуктивність. Якщо один «ХТЗ» плугом обробить 20 гектарів за добу, то задискувати можна в кілька разів більші площі. Замість десятка тракторів можна використовувати пару й мати однаковий результат. При посіві після дискування вмілий господар застосував новий стрільчастий культиватор «Резидент». На першому етапі, на посіві, аби «ХТЗ» без нормального навантаження не їздив, до «Європаку» (він культивує, подрібнює, коткує) причепили ще й сівалку. Це дало змогу скоротити кількість задіяних проблемних тракторів, менше потрібно було залучати механізаторів, яких так бракує. Микола Полуда довів, що й на нашій техніці можна досягти високого результату. Хоча запорукою успіху було чимало складових: і «хазяйський» підхід, і відбірний насіннєвий матеріал, оброблений стимуляторами росту, і грамотна культивація тощо…

Техніка «на автопілоті»

Нині в господарстві працюють три американські трактори-«Челенджери» на гумових гусеницях — більше 500 кінських сил та по мільйону доларів кожен. Культиватор-сівалка такого трактора охоплює смугу у 18,3 метра завширшки. За один прохід «Челенджер» виконує сім і більше різних операцій. Може працювати без тракториста, за програмою, яка закладена в бортовий комп’ютер. Супутникова навігація враховує картографію кожного поля, й робота виконується автоматично. Водій у комфортній кабіні може суто споглядати за процесом, як кажуть, «про всяк випадок», наприклад, коли трапиться якась форс-мажорна перешкода чи збій програми. Це, фактично, як літак на «автопілоті». Одного «Челенджера» вистачить для обробітку 10 тисяч гектарів землі. Він заміняє до 30 звичайних тракторів. Польова диво-техніка за добу обробляє понад 300 гектарів. А це економія — і палива, і праці людей. При Союзі більше 100 літрів палива витрачали на один гектар, а «Челенджеру» вистачає і 5 літрів. На комп’ютері фіксується, скільки він землі обробив, скільки часу працював, скільки палива пішло. У виборі тракторів Микола Полуда «влучив у десятку». А от оптимальні комбайни, яких нині в господарстві сім, довелося ретельно вибирати. Чи не першими в Україні купили «Лексіони-580», але вже від них відмовилися, бо погано себе зарекомендували. Зупинилися на «Нью-Холандах»: порівняно недорогі, прості, надійні, не ламаються, відпрацювали сезон без жодної проблеми. По дрібнонасіннєвих культурах краще співвідношення «ціна — якість» саме за ними.

Рослинництво — пріоритет

За площами посівів переважає озима пшениця — з осені під нею 4 тисячі га. Є ріпак, за яким майбутнє (біодизель, олія, макуха на корм тваринам тощо). Також тут вивчають і сіють сою. От соняху та буряку — не сіяли. Будуть досівати поля ярими культурами, гірчицею. До посівної готові повністю. Є своя заправка, запаси паливно-мастильних матеріалів. Щороку лани дають гарний урожай, бо тут суворо дотримуються сівозміни, не віддаючи переваги якійсь одній культурі. Бували роки, коли 2-3 тисячі гектарів залишалися на пару. Через це й результат мають стабільний. І ціна на збіжжя цілком влаштовує, бо в «Магнаті» витратна частина, а отже, й собівартість виробництва, набагато менша, ніж у сусідів. Ноу-тіл технології себе виправдовують. Кукурудзи не вирощують, через значну витратну частину на сушіння: підуть мільйони, щоб побудувати сушарку, а потім треба платити за спалений газ. А врожайність кукурудзи в сухому вигляді (як кажуть фермери) — 6 тонн із гектара. Отже, займатися пшеницею вигідніше.

Взялося господарство й за тваринництво. Поки що — для власних потреб, але є перспектива. Важко йде справа, нема рентабельності. Тому що завозиться закордонне м’ясо, вирощене на хімії, з дотаціями держави, й конкурувати з ним «Магнат» зі своїм чистим продуктом не може. Коли у Великій Дорозі збанкрутував колгосп, залишалося по сотні корів і телят. Приблизно така кількість поголів’я є й зараз, але дійне стадо повністю оновлене. Раніше тут було сильне вівчарство, та, на жаль, занепало. Тож у «Магнаті» ним почали займатися практично з чистого аркуша. Сьогодні вже є півтисячі самих лише вівцематок романівської породи. У планах керівника — розвести багатотисячні отари овець. Щоб вийти на ринок по тваринництву, треба мати велике поголів’я — там покупців цікавлять серйозні обсяги продукції. А вівці — це м’ясо № 1 у всьому світі. Ще господарство тримає солідну пасіку зі 130 бджолосімей, для яких позаторік зробили новенькі вулики.

Зарплата плюс соціальний пакет

Продукцію тваринництва та бджільництва тут не продають, а використовують на потреби господарства, де в сезон працює до 200 людей, а нині — понад сто. Їдальня цілий рік годує працівників тричі на день безкоштовно. Тож і м’ясо, й мед, й інші продукти йдуть туди. Допомагають продуктами місцевим школі й дитсадку, безоплатно виділяють селянським родинам на свята, урочисті події, колективні заходи. Так за рік сто бичків і з’їдається. Є і свій овочевий баштан. Усі продукти екологічно чисті й найвищої якості.

Окрім гідного заробітку за фахом, працівники одержують повний соціальний пакет, який за обсягами не менший від річної зарплати. Всім, хто просить допомоги, завжди йдуть назустріч і будь-яку проблему вирішують: дають продукцію і транспорт, сприяють, якщо необхідно влаштувати у виш дитину, виділяють кошти на лікування чи оздоровлення в санаторії, на весілля, поховання тощо. Господарство високо цінує свої кадри та підставляє їм плече і в радості, і в горі. Тут серйозний підхід до кожної людини, нікого не ображають. До гарних трударів і ставлення відповідне.

«Я місцевий і для своїх же людей працюю, — каже Микола Миколайович. — Зайвих роботящих рук нема, є проблема з кваліфікованими кадрами, хоч і біржі у нас нині переповнені. Роботу даємо всім: є працівники і з Ніжина, і з Борзни, і з Черкас, і з Луганщини вихідці у нас хати покупляли. А багато є своїх — місцевих, які не хочуть трудитися. Тих, хто у нас іще з 2002 року працює, і палицею не виженеш: машини власні не раз поміняли, мають свої трактори й задоволені життям». На належному рівні і трудова дисципліна. Керівник навіть жартома «присвоїв» своєму господарству номер військової частини, де колись служив — № 42094 Військово-Повітряних Сил.

Близько мільйона гривень коштів на рік «Магнат» спрямовує на підтримку соціальної сфери сіл: навчальні заклади, медицину, культурні та спортивні заходи, музичну апаратуру, утримання футбольної команди тощо. Цілком заслужено Микола Полуда торік став одним із переможців обласного конкурсу «Благодійник року».

За пай — оплату тримай

Задоволені й селяни, які здали «Магнату» свої паї в оренду. За пай площею близько 2 га виплачується в середньому 900 кг посівної пшениці вищого ґатунку. Буде й більше. А починалося з 350 кг 2002 року, коли багато землі трималося на пару. Інші інвестори в районі платять і менше (наприклад, у Заудайці — 300, в Перебудові — 600 кг), а десь і більше — до 1200 кг. Плата у 3-4% за пай з усіма податками — це реальний максимум. А ті, хто пропонує 8% і більше — лукавлять. Деякі інвестори женуться лише за кількістю, щоб вийти і «продатися» на європейській біржі.

І орловські рисаки

Конярство — невід’ємна складова ТОВ АПК «Магнат». Відчувається, що воно є справжнім захопленням його генерального директора. Хоча сам Микола Полуда (може, й хитруючи) наполегливо запевняє, що це не так. Мовляв, ніякого «фанатизму».

Колись у Великій Дорозі були прекрасні орловські рисаки з «союзного» резерву армії. Але за вказівкою Хрущова — «не годувати дармоїдів», породистих коней відправили на колгоспні роботи, де вони виродилися. З дитинства Микола спостерігав за кіньми, цікавився, вивчав — і полюбив. У 1989 році вже мав власну кобилу-«орловку» Найду, яку купив у селі. Тримав її років десять і подарував кумові. Та ось майже через два десятиліття зайнявся конярством на професійному рівні.

Його мета й заповітна мрія — відродити славу орловських рисаків, примножити кількість, покращити породу і зберегти її для нащадків. Аби вони бачили цих диво-коней вживу, а не на екрані.

Як відомо, орловський рисак — одна з найвідоміших у світі вітчизняних порід легкозапряжних коней зі спадково закріпленою здатністю рухатися жвавою риссю. Цій породі вже більше 235 літ. Вона була виведена у Воронезькій губернії на Хріновському кінному заводі, що належав графу Орлову, під його безпосереднім керівництвом. Цього досягли складним схрещуванням з арабською, датською, голландською, мекленбурзькою та іншими породами. «Орловці» відомі як корінні у традиційних трійках. Мають незмінну популярність на міжнародних аукціонах коней. Використовуються також під сідлом як прогулянкові та спортивні коні. Завдяки здібності красиво вигинати шиї та тримати голову «орловці» добре виглядають у запряжках і беруть участь у драйвінгу — змаганнях кінних екіпажів.
Микола Полуда починав у конярстві з того, що придбав у господарства-банкрута в Талалаївці 30 голів коней — років сім тому.

— Місцевий конюх сам попросив мене забрати тварин, щоб їх не здали на м’ясо, — розповідає він. — Я згодився, переробили комору на конюшню. Потім вирішив, що краще вирощувати саме породистих коней. Тож усіх простих збув людям у господарства, а собі заводив потихеньку орловських рисаків. Купив якісне поголів’я і на рівному місці відкрив єдиний на Чернігівщині племрепродуктор із розведення цієї породи. Є відповідні ліцензії та сертифікати, фахівці. Перед цим три роки їздив по всіх племзаводах України та Росії, вишукуючи чистопородних «орловців». Викупив навіть Павлівський конезавод на Полтавщині у збанкрутілого підприємства, придбавши 66 коней. І все заради одного-єдиного жеребця, вартого всього конезаводу.

Сьогодні маємо найкращих у країні коней цієї швидкісної породи. До десятка «орловців» постійно перебувають на Київському іподромі, де живуть і проходять випробування. Там для них орендується конюшня і найнято фахівців. Із першого ж року наші коні почали вигравати престижні змагання та здобувати різноманітні призи, і, звісно, славу. Впродовж п’яти років вони завоювали кубки, попони, атестати тощо.

Журналіст — переможець у перегонах

Найвагомішого здобутку досягнуто минулого року. Трирічний жеребець Журналіст поставив у бігах «орловців» рекорд Київського іподрому за всю його більш ніж 146-річну історію. Нічого подібного ще й в історії України не було! Не кожен кінний завод із півтисячею працівників і тисячами коней може похвалитися таким високим результатом за досить короткий термін роботи.

Журналіста Микола Полуда свого часу купив на Полтавщині, на Лозівському конезаводі, який став банкрутом і розпродував усіх коней. Через рану на копиті ветеринари визнали майбутнього рекордиста санітарним браком, тож йому «світила» дорога на м’ясокомбінат. Можливо, врятований від цього жеребець на знак вдячності господареві дуже радує його своїми досягненнями. Цього року його власник плекає надію, що кінь на перегонах стане найкращим на всьому пострадянському просторі. Чому рисака так дивно нарекли? Річ у тім, що породистих коней називають по-особливому. Необхідна вимога така: ім’я має починатися з літери, яка є першою в імені матері, а перша літера імені батька повинна бути в середині ймення жеребця. У Журналіста батьки — Жар-Птиця та Ібрагім. З минулого року на іподромі вже бігають лошата Журналіста й показують себе гідно. А ще торік жеребець Кашемір став переможцем року за екстер’єром (зовнішнім виглядом).

У Миколи Полуди вже просять і беруть «орловців» на злучку авторитетні конезаводи. Так, жеребця Сокола (на дистанції 2400 метрів завоював кубок мера Києва) «позичив» Дібровський кінний завод, що в Миргородському районі на Полтавщині, заснований у 1888 році представником родини Романових. Він провідний у країні за орловськими та руськими рисаками. Це вже є безумовним визнанням високої якості породистих коней із Чернігівщини. В таке було б важко повірити десять років тому.

— Як це не дивно, але, на жаль, розведення рисистих — в Україні нині справа невигідна — запевняє Микола Полуда. — Торік, наприклад, Дібровський кінний завод зазнав збитків на 4 мільйони гривень. Утримання одного «орловця» обходиться нашому господарству приблизно в 10 тисяч гривень на рік. А статус племрепродуктора регламентує тримати не менше десяти кобиломаток. Ми цього мінімуму дотримуємося. Загалом у нас 35 голів коней разом із лошатами. Десятеро — на іподромі. Ніякої рентабельності нема. «Орловець» — кінь спортивний, а не для господарства. Якщо котрийсь дідуган у плуг запряже, то шукатимуть його за кільканадцять кілометрів. Ми здебільшого використовуємо їх для відпочинку: на яскравих виступах джигітування, на Новий рік у нас Дід Мороз та Снігуронька їздять у санях на трійці з бубонцями, катаємо гостей, туристів. А ще є представники радянської ваговозної породи. Наприклад, Мольбей має правильний екстер’єр і характер: що не навантажимо — повезе. Використовуємо його на підвезенні харчів на конюшні, на овочевому баштані, щоб трактор у поле не виводити.
Конярство може давати сталі прибутки, якщо у нас на іподромах буде тоталізатор (ставки на перегонах). Без цього у нього немає майбутнього. А от для збереження знаної породи — орловського рисака — держава могла би прийняти програму з розведення й покращення, зробити інвентаризацію поголів’я цих коней, визначити їх якість. Чи варто займатися цим на перспективу? На перегонах за Союзу «орловці» були джерелом престижу. Це ж найшвидший рисак земної кулі. І його у нас нині так незаслужено піддали забуттю й виродженню. Коні пережили війни та імперії і в незалежній Україні повинні мати кращу долю.

Землю — державі

У питанні щодо продажу землі Микола Полуда має свою позицію. Ще на початку її роздержавлення він був проти безкоштовної роздачі землі. Якщо у людей її забрати — буде революція. Мудрий господар вважає, що держава має викупити землю у селян за реальними цінами. А вже серйозні сільськогосподарські виробники візьмуть її в оренду у держави, котра тоді б суворо контролювала, як земля використовується.

Ярослав КАРАНДА
Фото автора
Переглядів: 1140 | Додав: Редактор | Теги: ТОВ «Аграрно-промислова компанія «М, Микола Полуда | Рейтинг: 0.0/0
Ім'я *:
Email:
Код безпеки *:



16:02 - «Коридор» для Партії Регіонів. Мажоритарний
09:54 - Россия тотальной лжи
09:52 - Шустеріазми
06:21 - Чернігівська «Батьківщина». Мінус шість депутатів
05:52 - Чолобитна Звєрєву від Білібаєва
або Не пустимо «за вітром» «Сівер-Центр»!!!
08:55 - Чикі-пікі, загорнуте в «Гарт»
09:14 - Мандати збиратиме Марцінків
12:40 - Москаль тепер – не «чарівник»
11:57 - «Гнилий Зуб» з партійної «щелепи» Олега Ляшка…
16:56 - Анекдот про Ляшка
13:19 - Лже-податківці. Шахраї…
13:18 - В інтернет-ресурсі «ЗІР» - не про очі, а про податки
08:56 - У ніжинців — довкілля, у Варві — міні-завод...
16:43 - Асоціація і сіверська корова –
на молоко чи на м’ясо?
15:51 - Провал за всіма напрямками?
11:04 - Газ у помешканні.
А ще як він в невігласа-сусіда!!!
03:10 - Гряде гаряча транспортна осінь
03:09 - 30-квартирний будинок до Дня Незалежності
13:59 - Гривня на вершині слави
10:25 - Службу фінрозслідувань презентував Хоменко

19:29 - У Кукшині, де 5 класу нема взагалі…
01:12 - І архітектор, і художник, і поет…
01:07 - Україна очима митців та… Петра Першого
03:16 - Колекція Галаганів
03:14 - Симфонія душі Михайла Коцюбинського
06:54 - До вояків у Десну
06:51 - З Днем Незалежності!
06:38 - Галантне століття: культ жінки
11:30 - Шість літ без Кожелянка
07:36 - Про Леоніда Палажченка
00:04 - Наші стрільці — чемпіони
15:57 - «Панянка з косою» проти «Динамо»: 2:0!
06:11 - Чемпіон світу тепер мешкає й тренує в Боромиках
14:33 - Чемпіонат України в "Бречі"
14:31 - Авіамодельні чемпіони світу
14:26 - Відгомін бразильського мундіалю в Прилуках
10:18 - «Срібло» Митрофанова
10:16 - Чернігівська шахівниця
03:51 - Теніс… в апеляційному суді
03:57 - Митники на спартакіаді
13:17 - Пам'ятні дошки загиблим героям
09:32 - Перелік виборчих округів Чернігівщини
09:29 - Танкісти, озовіться! Україна кличе!
14:26 - Першовересень у ліцеїстів
14:24 - Напутні слова і шкільні приладдя
01:05 - Життя маленьких людей у країні гуліверів
01:04 - Інклюзив — уже не ексклюзив?
01:03 - "Заїхав" на 5 років
01:02 - Фермер чи торфодобувач?
03:12 - Про безпритульних тварин і «сонних» чиновників





Деснянська Правда
Синьо-жовта Чернігівщина
Коштів бюджетникам і далі бракує
Про безпритульних тварин і «сонних» чиновників
Ми з вами серцем і душею!
Нацбанк у вишиванках
Інклюзив — уже не ексклюзив?
В чистій пам’яті на дні…
Життя маленьких людей у країні гуліверів
Сріблясте бабине літо — єднання серпанку й душевного світла
Перемогти в інформвійні!
Мистецька ХвиляМистецька Хвиля











РЕКЛАМА